Гра в піжмурки - О. Іден

«Хоч їм добре» – хмикнув.

Кудлай мовчав. Навіть не визирав із буди. Відчував, ліпше мене не чіпати. Я не в адекваті. Ходячий мрець під кайфом самогубства. Гупнув дверима. Не допетрав, що батьки можуть спати. Бовдур.

Шукав в каструлі щось поїсти. Заскрипіли двері. В хіднику з’явилась заспана мама. Включила світло, бо я, як мара, світив обдертим самсунгом в каструлю і ловив виделкою тушковану картоплю, а вона зараза, пручалась й показувала мені голомозу дупу.

– Сину, ти з голодного краю? Чи може, руки відсохли увімкнути світло? – матуська позіхнула.

– Не хотів тебе будити. – кинув медову посмішку.

– Твій жест доброї волі не був оцінений, після того, як ти намагався вивалити двері.

– Вибач. – знітився по справжньому.

– Сідай. Накормлю. – взяла виделку з моїх рук.

– Не треба, мамо. Я наївся.

Моя байдужість до світу білого дала тріщину на мамі. Обійняв. І так захотілось стати знову білобрисою малишньою. Бігати полем. Як тоді, спалити його до рижої щетини. Красти протигази із школи, а потім відчувати бузинову палицю на спині під крики найріднішої жінки – матері.

Вона стривожилась. Подивилась на мене. Я злякався, що загляне мені в душу. Відсторонився.

– Андрію, що з тобою? – очі спохмурніли.

– Все гаразд. – отруйний мед так і стікав по зубах. – втомився лише.

Поцілував неньку в щоку.

– Побажай татові від мене хороших снів.

Дременув до своєї кімнати. Тікав від її погляду й небажаних розпитувань. Завалився на ліжко. Не роздягався. Так і заснув. Останній глибокий і тихий сон. Бо завтра, розпочнеться індивідуальне пекло, що спалить душу. І взагалі, чи тоді була вона у мене?

Індивідуальна геєна не розпочалось. Або ступив лише на стежку першого кола Дантового пекла. Роздер очі десь о півдні. Алкоголь вивітрився із сечею, приблизно тоді, коли я ходив за вітром на сніг під вікном. Тільки дивно, як я зміг випорожнитись з другого поверху крізь москітну сітку. Це таємниця номер два після Бермудського трикутника. Але полишимо ліричні відступи й перейдемо до головного. Ну, практично головного. Як казав мій товариш кухар: «Що за обід без салату і гарніру?!» Про компот я взагалі мовчу.

Точка відліку мого самообману я поставив першого лютого. Якраз, за два тижні до нашої з нею річниці. За два тижні від початку кінця. Цілими днями валявся на ліжку. Брьохався у хвилях покривал й посипав голову золою й думав про те, який я нещасний й ображений на світ. Виливав Маші свої віртуальні соплі у ВК й розпинався про те, як добре мені:

– Ніби Еверест скинув із плеч. Тепер дихаю на повні груди й думаю як впорядкувати життя.

– Ты умничка. Я рада что у тебе все ок. А про неё не думай, она того не стоит. Посмотри вокруг, сколько красивых девушек ходить.

– Мені зараз ці дівахи, ніби гнилий лимон. Я перейшов в режим целібату.

– Ты просто осел! Ты же живёшь у ЦПХ! Возьми себе любую й закрути с нею роман. Вмиг забудешь свою Алесю.

– Вона не моя… Нічийна. Хоча, можливо вже й надибала собі іншу частину едемового яблука.

– Ой! Кончай со своей философией. Тошнит от этого. Ты лучше скажи, когда в Киев собираешься? Хочу с тобою поговорить й поставить твои мозги на место.

– В Кінці лютого. Можливо, на початку березня. Я ще не відпочив від міста й згадок.

– Очень хорошо тебя понимаю. Ты только не кисни там, у селе.

– Й не збирався. Я хотів в тебе щось запитати… Як гадаєш, чи мутити пізніше із Юлею? Вона ж гадає, що я відморозився від неї… Мабуть, образилась… Ну це звісно, якщо я не був їй байдужим.

– Я не хочу вмешиваться у не своего рода дела. Она вроде классная девушка, но ты поступил правда, как козел. И это касается не только Юли, но и Леси.

– Все, не хочу більше про це говорити. Нехай минуле залишиться позаду. Та все ж Юлю візьму собі в запасний варіант. Але ця діваха довго без хлопця не буває. Постійно із тічкою бігає.

– Ну это уже не тебе судить.

– Та так, знаю.

– …

– Гаразд, напишу тобі коли буду в Києві. Бувай.

– До встречи.

Ось так минали мої канікули…

Їв.

Зомбував перед телевізором.

Говорив із Машкою. Вона для мене волонтерський психотерапевт. І до речі – досить непоганий. Навіть, якби купила диплом в переході, все рівно слухав би її мізковправні (інколи й костоправа) теревені.

Завів розмову про канікули, а забувся сказати звідки вони у мене. Навчаюсь же у Шевченка на фольклориста і філолога. Чесно – ненавиджу вивчати мови. Інша справа копирсатись в загиженій білизні минулого нашого народу й діставати звідти необтесані діаманти. Хоча знав, що іноземна знадобиться у житті й не раз. Пізніше, усвідомив це на своїй шкуренції. Та до цього ще далеко. Зараз не проте…

Проводячи будні в абсолютному мінусі нудьги, в голові народилась думка: «Потрібно зламати Леськину пошту». Скаженіючи від повільного Інтернету на смартфоні, я нарешті зайшов на мета. юа. Далі все пішло як по маслу. Вгадав пропускну відповідь. Виявилось банальним – ім’я її матері. З першим кліком на лист від того дебіла до неї, в мене розпочалося друге коло Тартара, яке мало усі шанси стати дев’ятим, а згодом й десятим й так у безкінечність. Хвилі люті щипали за пальці ніг й з кожним прочитаним листом піднімались по хребту у голову. Моє дихання ставало уривчастим, а хрипів, неначе морж під час шлюбних ігор. Через мить дзвонив Лесьці.

– Андрію, чого ти дзвониш?

– Це правда, що ти з ним? – в груди хтось бахкав молотом.

– Ти взагалі про що? – відчув її непідробне здивування. Хоча, коли захоче, вона гарно брехала.

– Я про того дегенерата. – зробив паузу, щоб хоч на дещицю заспокоїтись. – Зайшов на твою пошту й зараз читаю від нього повідомлення.

– Що? – а потім шквал обурення. – Ти взагалі вже розум втратив?

– Запитаю ще раз! – стріха вже горіла. – Ти зустрічаєшся із ним?

– Це не твоє діло чи я з ним, чи ні. І взагалі, не наярюй мені більше, бо зміню номер, або поставлю тебе на переадресацію.

Вона обірвала розмову. Мене трусило у білій гарячці. Кричав як дівка в подушку і уявляй, як намотую кишки того імбіцила на вила.

Наступного дня, я розпочав шлях до повного свого приниження й втрати останніх краплин гордості. Тоді,