Чорний екватор - Володимир Кирилович Малик
Другого дня, надвечір, Антоні й Дженні зійшли з поїзда на станції Екватор. Станція нагадувала військовий табір. Всюди сновигали озброєні карабінами й пістолетами білі плантатори, чиновники урядових установ, солдати. Кілька десятків чорношкірих аскарі[1], озброєні карабінами, трималися окремо, не наважуючись наблизитися до англійців.
На запасній колії стояв ешелон, усі вагони якого були забиті арештованими кікуйю[2], що виглядали з вікон і просили їсти й пити. Вартові брутально лаялись і погрожували їм зброєю.
Ще здалеку Дженні пізнала матір і брата, які виїхали зустрічати її. Дівчина кинулася до них. Брат теж помітив її і, поспішаючи назустріч, привітно махав рукою.
— Нарешті! Мама не могла дочекатися, коли вже ти закінчиш той коледж, — вигукнув він, підбігаючи. — А ти стала справжньою красунею.
— Чого не скажеш про тебе, Майкл, — зауважила Дженні, підставляючи щоку для поцілунку і оглядаючи худу, високу постать брата. — Знайомся, це мій супутник — лікар Райт.
Майкл усміхнувся і простягнув Антоні холодну, спітнілу руку.
Підійшла мати Дженні, худорлява, висока, як і Майкл, жінка. В її рухах, у виразі обличчя і навіть в одязі відчувалася традиційна англійська стриманість. Місіс Ніксон поцілувала дочку і запитливо глянула на Антоні.
— Це містер Антоні Райт, — промовила Дженні.
— Син покійного лікаря Райта? — простягнула руку місіс Ніксон.
— Так, і сам теж лікар, — відповів Антоні.
— Ми з ним випадково зустрілися на пароплаві, — квапливо додала Дженні.
— Дуже рада, — сказала місіс Ніксон. — Прошу, містер Райт, не оминати нашого дому. Ви ж, напевно, будете нашим сусідом?
— Так, я маю намір оселитися в Брайтоні, в своєму бунгало, і зайнятися лікарською практикою, як і мій покійний батько.
— От і добре. Тоді прошу в неділю до нас на обід. Думаю, вам у нас не буде скучно.
— Дякую, — стримано відповів Антоні, хоч йому хотілося сказати, що з Дженні він ніколи й ніде не нудьгуватиме.
В цей час до них підійшов поліцейський офіцер. Він, очевидно, був добре знайомий з Ніксонами, бо вони подружньому привіталися з ним.
Глянувши на Дженні, офіцер люб'язно усміхнувся і вклонився їй, не чекаючи, поки його відрекомендують прекрасній незнайомці.
— Клянусь небом, це міс Дженні! — вигукнув він. — Радий вітати вас!
Дженні здивовано глянула на офіцера.
— Не дивуйся, доню, — промовила місіс Ніксон. — Віконт Кребс — близький друг Майкла, часто буває у нас і чув про тебе.
— Не тільки чув, — заперечив Кребс. — Я кілька разів бачив ваші фотографії, міс. А хто хоч раз побачить вас, навіть на фотографії, той довіку не забуде!
— Дякую, коли це щиро, — відповіла Дженні, зашарівшись.
— Що сталося, капітане? — спитав Антоні, потискаючи офіцерові руку. — В Екваторі війна?
Кребс обвів похмурим поглядом ешелон з ув'язненими неграми, горлатих білих полісменів і солдатів, флегматичних чорношкірих аскарі і відповів:
— Ні, в нашій провінції поки що спокійно, але по всій країні кікуйю точиться запекла боротьба, сер. Негри організували повстанські загони, так звані мау-мау, і нападають на наших колоністів, на дрібні військові загони. Ми потрапили в скрутне становище: війська з метрополії ще не прибули, а наших власних сил обмаль. Будьте обережні. За кожним кущем вас може підстерігати небезпека: не встигнете й оком змигнути, як асегай[3] чи панга[4] проткне вам горлянку… Ось гляньте — це все мау-мау або їх сім'ї. Розбійників везуть з Центральної Кенії в концтабори… Наші хлопці теж брали участь у полюванні на цих чорношкірих, і мушу признатися — це нелегка справа. В нас досить відчутні втрати… Правда, втрати мау-мау в кілька разів більші, але це нічого не значить, бо на місце одного забитого мау-мау стає двоє нових. Щоб придушити повстання, треба знешкодити всіх кікуйю! А їх же понад мільйон!..
Усі дивилися на ешелон з в'язнями. З вікон вагонів виглядали змучені жінки, діти, старики. Їхні голодні очі красномовно свідчили про нелюдські страждання.
Навпроти ешелону, за якихось двадцять-тридцять кроків, негри-залізничники набирали в паровоз воду. Очі в'язнів прикипіли до могутнього сріблястого струменя, що шугав з труби в бездонну пащу машини. Залементували діти: «Води! Води!» З вагона хтось викинув невелике іржаве відро. Воно брязнуло на рейках. Якийсь негр, що стояв на пероні, схопив відро, наповнив його водою і бігом відніс в'язням. Не встигли вартові підбігти до негра, як посудина зникла у вагоні. Негр кинувся назад, але полісмени вмить оточили його і, штурляючи прикладами, повели на перон.
Кребс вибачився перед Ніксонами й Антоні і пішов назустріч полісменам.
— Ведіть його сюди! — наказав капітан.
Молодий ставний негр-велетень у коротких брезентових штанях і вицвілій ситцевій сорочці, затуляючи руками голову від ударів, зупинився перед офіцером.
— Дьямбо, бвана! — привітався він, вклонившись. — Добрий день, пане!
— Ти мау-мау! — вигукнув капітан і, ніби ненароком, наступив негрові на босу ногу кованим підбором.
З пальців бризнула кров. На лобі негра видулися важкі вузлуваті жили. Він глухо скрикнув і ніби скам'янів. Тільки великі темні очі з тугою глянули навколо і зупинилися на Антоні.
Антоні здригнувся від того погляду і враз кинувся вперед.
— Джомо!
Офіцер здивовано глянув на лікаря. А негр, вклонившись, сказав:
— Так, бвана Антоні, це — я, Джомо Карумба. В Брайтоні одержали вашу телеграму і попросили мене виїхати на вокзал. Я зразу пізнав вас, але ви були не самі, і я
