Українська література » Пригодницькі книги » Хурделиця - Володимир Худенко

Хурделиця - Володимир Худенко

Читаємо онлайн Хурделиця - Володимир Худенко
– дві огрядні жіночки, якась бабця… більш наче нікого й не було. Дівчата з її групи поїхали ще на обідній, а вона оце провозилась до вечора… Хай би йому лихо!

Аня поставила свої пожитки на підлогу, аби перевести дух – так і осталась стояти в тамбурі, коли поїзд рушив. Додому! Їй так хотілось додому – просто сил не було. Вона, відверто кажучи, й не хотіла нікуди вступати, геть нікуди. Хтозна, правда, що б вона робила – сидіти на шиї в батьків також негоже, ясна річ. Та мало там – онно її однокласниця Дарина осталась же вдома в селі, диспетчером в колгоспі батько прилаштував. А тута цей Ніжин непевний. Ну ясно – мати вчителька…

Аня була сором’язливою дівчиною і навряд чи кому й сказала би про свою відразу до навчання. Та й тато ж казав – спочатку важко буде, а там втягнешся. Щось ніяк не втягувалась, а вже ж другий місяць пішов.

Може, й правда мине? А зараз – додому! Хоча б на однісінький вихідний. Подумала ще, що мати, може, буде сваритись за невипраний та недоладований одяг, котрий везла оце з собою. Та ні – напевне, не буде, чого їй сваритись? І так знає, яка з Ані хазяйка. Та й недовго ж ще живе сама…

Зате онде привезе додому гостинців – дрібничка всяка, те та се, а одначе батькам приємно буде, в селі-бо не дуже й купиш.

Гляділа ще в вікно тамбуру – там проносились скошені поля, безіменні полустанки, віддалені села в надвечірній імлі. Впала тінь від лісопосадки, і Аня вгледіла у відображенні себе – середнього зросту, світло-русу, в своїй нещасній квітчастій суконьці, змарнілу, втомлену, з отими ненависними підлітковими прищиками на чолі, котрі ніяк не хотіли сходити!

Врешті видихнула, взялась за сумки – поволоклась у вагон, ой вік би його не бачити! Вагон був напівпустий – сиділи оті огрядні жіночки, якась група старших чоловіків грала начебто в карти. Аня запримітила поодаль цілу вільну секцію і посунула, згорбившись, туди.

Тут-бо важка валіза й вислизнула з її рук. Вона ледь не скрикнула… аж раптом валізу ту ледь не коло самої землі спіймали чоловічі руки. Аня похитнулась і вхопилась за сидіння вільною рукою.

Це був хлопчина, може, трохи старший за неї, в сорочці, блакитній тільняшці під нею, вельветових штанях. Він теж був русявий, трохи темніший за Аню, очі блакитні, погляд приязний, добродушний, сам весело всміхається. Як на Аню – симпатичний навіть.

– Ой, дякую… – розгублено вивела вона (боже, який сором!). – Та що ж це?.. – крутнула роздратовано головою.

– З ким не трапляється… – ще більш приязно всміхнувся він, од чого Ані навіть трохи полегшало. – Приземляйтесь, – вказав на вільне місце навпроти себе.

І, навіть не спитавши дозволу, заштовхав її валізу між сидінь.

Вона знов нерішуче роззирнулась по вагону, а потім все ж всілась навпроти нього. Подумала про себе – цей наче чіплятись не буде, а там хтозна… Все ж несвідомим рухом оправила суконьку перед тим, як сісти.

– Ви чи здалеку? – знов ніяково всміхнувся хлопець. – Так навантажились…

– Та… – вона знизала плечима, дивлячись у вікно. – Додому їду… З навчання.

– А чи так рано вивчились вже?

– Що? – Аня зиркнула на нього, не розуміючи, а тоді махнула рукою: – А, ні… на вихідний лишень. Ну… я перший рік навчаюсь. Вдома ще не була з літа.

Він її обережно перебив:

– Скучили?

Вона сумно кивнула головою, і на чоло опали русяві кучері.

– Скучила.

Помовчали трохи, слухаючи гуркіт коліс та глухий скрип вагону – за вікном проносились ті ж самі скошені поля, безіменні полустанки, віддалені села в передвечірній імлі.

Він подав їй п’ятірню:

– Стас. Можна Стасик, мене так всі називають, – розвів руками, немов вибачаючись. – Ви ж не здалеку, значить? Місцеві?

Вона потисла йому руку, відзначивши про себе мимохіть, що їй якось незвично приємно з ним, затишно… Наче вдома?

– Аня. Анюта – ось як мене всі називають, але я тоді страшно лютую – майте на увазі.

– А нащо ж признались?

– Та, все одно…

– Я зрозумів. От вже ці дражнилки. То ви звідки? Чи… то таємниця?

– Та з Підлипного, яка таємниця? А ви?

– З Бахмача. Але їду не туди.

– А куди?

– А здогадайтесь!

– М… Що, в Підлипне теж? – вона здивовано вирячилась на нього.

– Ні, насправді ближче, в Халімоново, але вийдемо, виходить, разом. Хоч пожитки ваші донесу.

– Так вам ого ще куди теліпати!

– Ну, а що ж вдієш? Туди потяги не доходять. Полем пішки хіба…

– Правда.

Ще помовчали з хвилю.

– Я насправді вас добре розумію, – заговорив хлопець. – Я сам не навчався, правда, після школи… одразу в армію, в учебку, а звідти в Афганістан. Отаке.

Аня спинила на ньому розгублений погляд.

– Ви там… – мовила несміливо. – Тобто… – запнулась. – І їдете додому?

– Що? – здавалось, він не зрозумів. – А, ні… Я ще на початку липня на дембель вийшов, ну – вернувся, словом. Оце тиняюсь тепер, як неприкаяний. В Халімоново товариш мій живе. Ваня Шеремет, не знаєте такого?

– Та… То ж далеко, – протягла вона, немов виправдовуючись.

– І справді, – погодився він. – Оце катаюсь не скільки по ділу, а так… Аж не віриться, що вже вдома. Не навтішаюсь ніяк.

– Мабуть… – почала вона якось ніяково. – Мабуть, там ви дуже скучали. Це ж так далеко.

– Далеко, – погодився він нейтральним тоном. – І не всі повертаються. Але бог з ним! Ви ж вчителька, так?

– Тобто? – запитально зиркнула Аня.

– Педагогічний інститут…

– А-а… – кивнула вона головою, усміхаючись. – А як ви здогадались?

– Та великого розуму не треба…

– А! – закивала вона головою, здогадавшись, і дзвінко розсміялась.

– Ви де зайшли?

– Точно, точно…

– Красива дівчина, з вигляду – студентка, з валізами… А інших інститутів у цих краях я не знаю просто.

– Я зрозуміла, зрозуміла, – вона розслаблено відкинулась на сидіння.

– У мене там однокласниця вчиться насправді. Олена Величко, – він задумався, – вже третій курс, чи другий.

– О, її я навіть знаю! – кивнула головою дівчина. – Так, вона на третьому курсі.

– О, бачите – світ тісний.

2

Вони зійшли з потяга удвох, на курному полустанку в полі, він виніс її речі. Коли електричка поповзла собі далі, то він не надто рішуче мовив до неї:

– От знаєте що… Давайте я вам додому віднесу ваші пожитки?

– Та ну що ви? – запротестувала вона.

– Ну, Підлипне ж там? – він вказав в бік ближньої лісопосадки.

– Так, але… – вона завагалась. – Халімоново ж через поле – вас ніч застане.

– Ой, ну і нехай! Побреду скошеним

Відгуки про книгу Хурделиця - Володимир Худенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: