Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич
От, здається, і все, що цікавить людей. Ф-фу-у!
А щодо того, чим дихаю, що тільки моє, так це пошуки в минулому. Окрім вищезгаданих праць, написав ще кілька, щось на зразок… ну, суворо обгрунтованих, документальних історичних детективів, чи що. Деякі з'явилися в журналах. Деякі ще чекають. «Зла доля роду Галинських», «Убивство в Дуриничах» і т. ін. Якщо оця історія вас зацікавить, я згодом познайомлю вас і з тими.
Смішно? Справді, смішно. Науковий працівник — і раптом пінкертонівщина в минулому. Мені теж смішно. Зате — цікаво.
І от писав, писав я — від почуття неповноцінності, бо письменник з мене нікудишній — ці твори популярного тепер жанру; писав, беручи замість таланту вмінням розібратися в плутанині актів, фактами і логікою. Писав і не знав, що того вечора доля — через одного стривоженого чоловіка — вплутає мене в справжній детектив.
Того поганого березневого вечора я саме готувався до роботи. Щиро кажучи, не терпілося допастися до неї: багато місяців я займався не тим, чим хотів. Для мене ці перші хвилини — чи не найбільша насолода в житті. Методично розкласти на столі речі: чистий папір — праворуч, ліворуч — місце для списаного. Праворуч трохи далі — вимита до блиску попільниця. Біля неї непочата (обов'язково непочата!) пачка сигарет. Дві ручки заправлені чорнилом. На підвіконні ліворуч свіжозмелена кава в герметичному слоїку і кавовий апарат. На столі жодної порошинки.
Сам ти щойно поголився. Прийняв ванну, неодмінно одягнув нову чисту сорочку. Перед тобою білісінький аркуш лискучого паперу, і зелена лампа кидає На нього яскравий, з салатовим відтінком, круг. Ти можеш відкласти роботу до ранку — однак в душі ти готовий до неї. А можеш сісти й зараз. І дідько з ним, що за вікнами шаленіє і косо мчить мокра твань березневого снігу, що за ним ледве видно вуличні сиротливі ліхтарі, скоцюрблені тіні перехожих, рухливий кран неподалік і червоний шпичак телевежі.
Байдуже. У тебе тепло. І ти увесь, і тілом, і душею, підготовлений до великої роботи, сповнений єдиним, що в тебе є. І все це — немовби чекаєш найдорожчої зустрічі, а вона чекає на тебе, і серце завмирає й падає. І незайманий, цнотливий аркуш паперу чекає першого поцілунку пера. Дзвінок!
Я в думці вилаявся. Але стіл був прибраний, і чекав, і міг чекати до завтра, і, може, це було ще краще, як краще чекати дорогої зустрічі, щоб довше відчувати радісну невситимість. Лягти спати, знаючи, що «завтра» принесе першу — завжди першу! — радість, і прокинутися з почуттям цієї радості, і встати, і взяти її. До того ж дзвінок був знайомий, «тільки для своїх». Та й хто поперся б кудись із хати в таку собачу сльоту без пильної потреби?
Я відчинив двері. На площадці сходів стояла, дриґаючи, як журавель, ногами, худа, тонка постать у темно-сірому пальті, домотканому картатому шарфі, товстому, як ковдра, і в бобровій шапці.
Цей бобер від мокрого снігу, щиро кажучи, дуже нагадував кішку під дощем. Повернувся до рідної стихії.
— Заходь, Мар'яне.
Він немов прошмигнув у передпокій, грюкнув за собою дверима, зітхнув і тільки тоді сказав:
— І бути тому палацові княжому багатим, як костьол, та й надалі жертвувати на костьоли.
Ми з ним любили часом порозмовляти «в стилі барокко». Але цього разу в нього жарт не вийшов: занадто невеселою була усмішка, занадто невпевнено розстібали пальто худі довгі пальці.
Це був Мар'ян Пташинський, один з небагатьох моїх друзів, «ларник[1] вчений», і справді, один з кращих у країні знавців архівної справи, відомий, щоправда, значно більше як колекціонер-аматор. Колекціонер неймовірно обізнаний і озброєний найглибшими знаннями, безпомилковим смаком, собачим нюхом на фальшиве і справжнє, сталевою інтуїцією і чуттям на підробки.
Ми з ним любимо один одного. Він чи не єдиний із ученого світу, який не ставиться іронічно до моїх історико-кримінальних пошуків. А я люблю його нескінченні розповіді про речі, документи, печатки, монети і все таке інше.
Обидва ми кавалери (від нього пішла дружина, пустенький котик — актриса), обидва у вільний час ловимо рибу і сперечаємось, обидва сприймаємо один одного такими, якими ми є. І от саме тому, що я знаю його, як себе, я одразу сьогодні помітив, що він не той, не такий. Із запитаннями, однак, лізти не став.
З апарата саме забулькала, запирхала, полилася в хмарках пари чорна, лискуча на вигляд кава.
— Вип'єш?
— Хіба що водою розвівши? — вигляд у нього був винуватий і безпорадний.
Розводити таку розкіш водою — це був злочин, але я не протестував: у Мар'яна недавно був мікроінфаркт.
— Не можна мені, — сказав він. — А зовсім без неї не можу.
Швидко в наш час зношуються люди. Зазнав Маутхаузена і ще того-сього. Дивно, що таке серце в сорок років.
… Він тримав чашку довгими пальцями і більше нюхав, ніж пив, і його ніздрі тремтіли від насолоди, як в Адама біля забороненого дерева. І обличчя в нього було таке, яке в поганих романах називають «артистичним»: простий ніс, лискучий темний чуб, глибоко посаджені великі очі…
Я любив його. Він був мій друг.
— Слухай, Антосю, мене напевне хочуть убити. Мені здалося, що я недочув.
— Так. Убити.
— І варто, — сказав я. — Таку святу Барбару проґавити, віддати до рук отому гендляреві від колекціонерства Мілютіну Едькові.
— Я не жартую, Антосю.
Тільки тепер я зрозумів, чому він сьогодні «не той». На його обличчі, звичайно такому поблажливому і щирому, дружньому і від природи доброму, лежала тінь. Тінь постійної тривоги, тієї, що ані на хвилину не відпускає, гнітить, давить, стискає весь час серце. Не міцно, але весь час. І я одразу повірив йому, бо таке лице буває в людини тільки тоді, коли справа серйозна.
— Ну що ти мелеш дурниці? — сказав я.
— Ти, мою Книгу знаєш?
Кожну свою нову книжкову знахідку він називав з повагою: «Книга!»
— Оті три. В одній оправі.
— Ну, бачив. Рік вона в тебе.
— Рік і два місяці… Ну от… за неї.
Я невиразно пам'ятав ту книгу. Три книжки розміром з аркуш,
