Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич
Чорний замок Ольшанський. Місяць пірнає в хмари.
Вежі похмурі ві сні про минулеє марять.
Слухають вітер холодний, як виють далеко вовки,
Як на мурах зі страху тремтять в осики гілки.
О, як тихо і мертво! Який морок глибокий.
Тихо! Ти чуєш в аркадах безплотні кроки?
Кожної півночі в замку, що холоне від жаху,
По галереях проходять дама з чорним монахом.
Далі був звичайний романтичний сюжет, для нас уже в чомусь дитячий. Шляхетний розбійник з багатого, доведеного до злигоднів роду зазіхнув на жінку ольшанського князя. Вона теж його кохала. Князь був скупий і жорстокий старий звір — за всіма канонами цього жанру. Закохані, забравши казну, втекли із замку. Князь погнався за ними і вбив. І от їхні привиди ходять під аркадами замку, ніжно й важко зітхаючи і полохаючи стогоном добрих людей.
— І що, це правда? — спитав він, закінчивши.
— А біс їх знає, — сказав я, — цих романтиків. Хіба був на світі Гражина? Або місто на місці Свитязі?
— І тебе нічого не насторожило? — він допитливо дивився мені в очі.
— Насторожило, — сказав я.
— Що?
— Одна реальна деталь. Те, що князеву казну забрали. Якось такий вчинок з романтичною поетикою не в'яжеться. А вже щодо їхнього морального кодексу — ані боже мій!
— Пр-равильно! — ляснув він мене по плечу. — Розумаха! Справді, як на романтика, то це хоч і потворна, але реалія. А коли так, то чому б не бути правдою і всій легенді?
— І привидам? — покепкував я.
— Привиди теж є на світі, — спохмурнів він. — Їх більше, ніж ми думаємо, друже.
Він закурив. Цього разу по-справжньому, затягуючись. Я теж витягнув з надрізаної пачки сигарету.
— Так ось, — сказав він. — Я почав перевіряти. І, найдивовижніше, схоже на те, що наш поет, як для легенди, не дуже й набрехав. Постарайся слухати мене уважно.
За вікном лежала сіра пустка з поодиноким бадиллям бур'яну на ній.
— Ти, мабуть, не знаєш, що Ольшанські були мало не найбагатшим родом у Білорусії. Але тільки в певний період. Приблизно сто років. До цього часу і після нього — ну, звичайна магнатська сім'я, як усі. Але в це століття — крези, які побивали своїм багатством самого короля.
— З чого те століття почалося?
— З 1481 року. Ану, який це рік?
Була в нас така гра, від якої інший посинів би. Так просто, ні сіло ні впало, ставити один одному запитання на зразок: якими мовами був написаний бехістунський напис (староперською, еламською і вавілонською) або якого кольору були канти в інженерних військах за Миколи І (червоні).
— Кишка у вас тонка, дядьку Мар'яне, — сказав я. — Це рік змови Михайла Олельковича, князя Слуцького, і його двоюрідного брата Федора Бєльського.
— Правильно. Та інших, серед яких Петро Давидович, князь Ольшанський. Що далі?
— Так ось, хотіли вони великого князя Казимира на той світ відправити і самим правити країною. А якщо вже не пощастить, то підняти край і триматися до останку. А якщо й це не вийде, то з усіма своїми володіннями від князівства відокремитися й шукати підмоги в Москви.
— Так. І чим це закінчилося?
— Змову викрили. Полетіли голови. Кого у в'язницях закатували, кого на плаху при смолоскипах, кого, простішого, на палю. Сотні жертв із тих людей, що хотіли самостійності. Бєльський Федір Іванович, кинувши все, втік у Московщину до Івана III і приніс йому в «посаг» «сіверські землі».
— А інші землі де подів? — іронічно запитав Мар'ян.
— Ну, не в кишені ж поніс. Кинув.
— Он воно як, — сказав Мар'ян. — Палі, плахи, грати. А хто з головних змовників залишився?
— Давай.
— Ольшанський залишився. Один з усіх. Один з усіх, якому нічого не було. Навпаки, сів у маєтках міцно, як ніколи. Чому?
— Могутній був. Боялися. Рід князівської крові і з королями пов'язаний не раз.
— Дурниці. Не зважили б.
Він відкинув книжку на стіл. Мовчки ми сиділи один навпроти одного. Нарешті Мар'ян провів рукою по обличчю, ніби вмився:
— І саме з цього року починається несамовите, фантастичне збагачення роду. Тисяча і одна ніч. Скарби Голконди та Ельдорадо. Дарують міста. Зустрічаючи великого князя, одягають у золото тисячі шляхтичів і селян. Листовим золотом оббивають замкові дахи. Одне слово, все, на що здатна була тогочасна людина, раптом розбагатівши.
— Зовні наче культура, а зсередини…
— Дикунство? — спитав Мар'ян. — Ні. Тут тонше. Зваж: тільки-но до справжньої влади прийшли. Над душами, над тілами, над державою зрештою. З Усеславом Чародієм не дуже посперечався б… А тут… Отож і відмовили стримуючі центри. Відмовили, як в усіх новоспечених панів над усім, хоча багато з цих новоспечених і століттями рід тягли, але на правах… ну, дружинників, чи що. І от почалося: зовні гуманісти, зовні витончені, а всередині — тигр.
— Тут ти, по-моєму, помиляєшся, — сказав я. — Острозьких згадай, Миколу Радзівілла, Сапегу Лева. Справжні, освічені, стримані люди, нехай і пристрасні.
— Зовнішній це розлад, — сказав Мар'ян. — Зрозуміло, що загалом це не двір Чінгісхана і не двір опричників. Все-таки на очах в Європи, початки гласності, початки демократії, нехай шляхетської. Noblesse oblige[2]. Але ламання хребтів і тут вистачало. Час такий.
— «Час — він завжди такий, коли знаходяться люди», — процитував я когось. — Але ти все-таки жени сюжет.
— Так от. І раптом через якісь там сто років усій цій розкоші — кінець! Досить надміру гуляти, досить листового золота, досить загонів у парчі! Звичайний, середнього достатку рід. У чім річ?
— Про це ми ніколи не довідаємося, — сказав я. — Мало що там могло трапитися? Ну, скажімо, перше, це Петро Давидович, хоча й могутній, а все-таки побоювався, що згадають участь у змові, й вирішив усе багатство протринькати, пожити на всю губу. І нащадки тринькали. А коли протринькали, то і вгамувалися.
— Т-так, — сказав він. — Ти знаєш, які це знаки і що вони означають?
На аркушику паперу він вивів таке:
— Ну, ти мене за дитину вважаєш. Це знаки літер для лічби. Перша — легіон, або сто тисяч, друга — леадор, або мільйон.
— Ну, а так?
І він написав ще й таке:
— Це шістсот тисяч, а це сім мільйонів.
— Так ось дай мені тепер відповідь, дорогий мій
