Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
— Навіщо це Магомету й Шагіну? Вони ж з козаками, здається, в дружбі? — ніби байдуже спитав дяк.
— Тут багато може бути причин. По—перше, добра батура, як кажуть на Україні, не завадить нікому. По—друге, будуватимуть усі батури не татари, а турки. Татари тільки допомагатимуть. Намісник Кафи обіцявся, як казав Магомет, прислати людей для земляних робіт. А то все буде на плечах воєвод Мунтянського і Молдавського, а основна вага впаде на стамбульців.
— Хитруни, — похитав головою дяк Афанасій; знову перевірив своє неслухняне перо, поклав його на стіл і вшпилився малими гострими оченятами борсука в Григорія Гладкого. — Хитруни…
Ясно було обом: Магомет і Шагін, нав’язавши Стамбулові будівництво нових фортець на прикордонні польської корони, відмовилися від участі в перській війні… Але ж Стамбул?! Невже там сидять такі йолопи, як за часів Мустафи—недоумка? Ну, Амурат — нинішній султан — ще дитина, але ж правлять державою розумні люди! Невже великий візир та його диван не розуміють, що, починаючи будувати фортеці в північному Причорномор’ї, вони підривають мирний договір з поляками?.. Ха! Але ж Польщі ніколи буде звертати увагу на підступи Османської імперії на південних рубежах, бо Річ Посполита загрузла у своїх прибалтійських інтригах — та й, здається, так угрузла у своїх стосунках зі шведами, що в Москві вже кажуть: «Ляський віз застряв у свейському багні».
— Оце, мабуть, і є те найголовніше, що ти мені мав сказати? — запитав Мірязьєв у Гладкого.
— Найголовніше — те, що сказав митрополит Йов, — відповів Гладкий. — В тому, що вирішили козаки в Каневі, є й думка Йова. А точніше: те, що подумав Йов, сказали козаки…
— Ми зараз на свейську землю йти не збираємося. Іван Васильович Грозний уже йшов. У нас нині сили нема.
— Якби митрополит Йов думав про таке, то він би й козаків на те спрямував. Але ж він знає, що у вас сили немає, і тому козаки підуть в іншому напрямку… Вони мають за що стояти й у себе…
— Еге ж, еге ж… — меланхолійно підтвердив дяк, напружено думаючи над іншим: хто той агент Йова Борецького, що сидить на засіданнях дивану Османської імперії й передає на Україну найтаємніші дані?! Адже поки що жодному агентові Москви та й інших держав не вдалося проникнути на засідання дивану! Але якщо цей чоловік буває присутнім там, то він може якесь і своє слово вкинути — і тим подіяти на політику Османської імперії? Адже знайшов він, певне, якісь найпереконливіші слова, якими зачарував і весь диван, і великого візира Устреба, — і ті, замість збирати всі сили в один кулак і йти на Персію, вирішили віддати половину своїх сил на будування фортець під носом у козаків!
— Та так же ж… — погодився й Гладкий, споглядаючи за дяком Афанасієм.
Якби дяк Мірязьєв і запитав у Гладкого, хто той агент Йова в турецькому дивані, то Григорій нічого не зміг би відповісти, бо не знав. Навіть Йов Борецький не знав і гетьман Дорошенко не відав…
Був тільки один втаємничений чоловік. Це — Петро Скрипник. Але ж про те, що відомо йому, не знає й не відає навіть його дружина пані Марія — ота характерниця й майже відьма, що вміє людські думи прочитувати на відстані! Уміє, а, бач, те, що має її чоловік, теж не вгадає…
Та, власне, Гладкий знав Скрипника, але про те, що цей чоловік причетний до стамбульських таємниць, він не міг і подумати.
Гладкий не сказав Мірязьєву й про те, що в Стамбулі готують шістдесят великих і чотириста менших галер, аби перевозити робітників та будівельні машини для спорудження фортець. І що весь цей флот рушить на північ навесні, як тільки потепліє, щоб потім же ж, не зупиняючись, піти ріками на північ. Не сказав він і того, що всі ці галери будуть супроводжувати військові судна, щоб не дати козакам зірвати таку важливу справу. Не сказав Гладкий і про те, що ведуться роботи на Дунаї — там теж будуються нові галери, набираються робітники для допомоги там, що прибудуть зі Стамбула. В Молдавії та Мунтенії мають намір зігнати десятки сіл і перегнати на Україну для земляних робіт…
Була зима, за вікнами рипів сніг, уже йшов четвертий місяць нового, 7135 року від сотворіння світу.[1]
Гладкий іще не знав, що саме в той день, коли зін вів розмову з Мірязьєвим, диван Османської імперії обговорив усі деталі будівництва фортець, що мало розпочатися через три місяці. Диван вирішив надіслати ханові й калзі на знак султанської ласки дорогі каптани й шаблі. Про останнє пронюхали французькі та венеціанські вивідачі — їхні агенти були серед обслуги, яка працювала при султанських коморах. Голландський агент довідався від своїх людей у топ—хані, що виготовляється велика кількість фортечних гармат, але він не пов’язав це з будівництвом галер. Він думав, що турки мають намір, розгромивши Персію, набудувати фортець там — і ото ж для того й оті, мовляв, гармати!..
Мірязьєв знову заскрипів своїм пером, знову розбризкалілся у всі боки маленькі й великі чорнильні крапки і крапельки. Він дописав під своїм донесенням звичні йому слова, що учинено цей папір одинадцятого січня такого—то року в присутності вісника Григорія Гладкого, який за свої слова поручився цілуванням хреста…
Того ж таки дня в Переяславі відбувалася «повна рада». Козаки вирішили звернутися до короля Сигізмунда й до королевича Владислава з листом.
Тріщав мороз, білий сніг лежав на покрівлях хат, на церкві, на деревах, куди позалазили дітлахи. Сонце вигулювало на чистому—чистому холоднющому небі і світило на церковну баню. Крижинки—пластівці танули й летіли вниз. Одна упала на шапку гетьмана Михайла Дорошенка і засяяла, мов діамант.
