Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
Підстрибнув — і вхопився руками об виступ каменя. Не втримався, зірвався вниз…
Нічого, що зірвався! Головне — він, здається, знайшов оту дірку! Тепер треба якось у неї залізти…
Уже під ранок біля сотні озброєних канівців підступили до замку.
— Пане Сондецький, випустіть із темниці козака Закривидорогу! — гукали з натовпу.
Місяць сяяв над Дніпром, дослухався до криків людей, до погроз королівської стражі, яка прокинулася і тепер стояла біля мурів.
На крики вийшов сам королівський стражник Сондецький. Вуса — мов у кота, з очей — іскри, сам куций, але від того ще лютіший. Сондецький був невисокий на зріст, чорнявий, чуприну мав наїжачену, а очі — чорні, не просто чорні, а гостро чорні, і погляд тих очей був такий суворий і лютий, що коли дивився, то мовби татарською стрілою пронизував. Про нього казали, що він не так одважний, як затятий, — і вже коли йшлося на принцип, то готовий був би дати потнути себе на кавалки, аніж поступитися. А ще про нього казали, що був він вогнистої фантазії, — і оце зараз його було в такий брутальний спосіб відірвано від солодкого перебування в товаристві панни Зосі, доньки пана Мацея Стшелецького, міського писаря барського, який зі своїм приятелем, воєводою волинським паном Китайгродським, мандрував по цих краях!..
Пан Сондецький вигукнув люто й непримиренно:
— То є ребелія, то є бунт! Я зараз накажу розігнати тоте бидло!
На щастя для пана Сондецького, натовп не почув його непримиренних слів — натовп шумів: «Випустіть із темниці Закривидорогу!» А повторюватися пан Сондецький не наважився, бо роздивився, що ребеліянтів перед ним більше, ніж здавалося на початку, коли він із світлої кімнати вискочив на нічний двір. Тому він вигукнув на другий раз не так непримиренно й люто, як раніше, а м’якше:
— Чого вам треба, люди? Чом не спите, коли всім спати треба?
— Випустіть Закривидорогу! — почулося кілька десятків голосів.
— Не всі одразу! Всі помовчте, а хай хтось один скаже!
З натовпу вийшла Мокрина Закривидорожиха — вдова—козачка й мати хороброго козака—реєстровця.
— Пане королівський стражнику! — сказала вона в тиші. — Мого сина Андрія незаконно забрали ваші люди й потягли до темниці! Звеліть випустити його й покарати тих, хто наказав вашим людям чинити сваволю!
Тиша… Місяць сяє серед високих, рясних зір… Сяйво землі відбивається в небі…
— То я наказав посадити до темниці Андрія Закривидорогу. Бо він закликав на раді в Переяславі до ребе—лії! Він закликав козаків відділитися від нашої великої держави, відділитися разом з Україною! Він закликав створити окрему Українську державу, то неможлива і злочинна річ! Та ще й республіку! Річ Посполиту українську! Ха—ха!
— Річ Посполита польська — то можливо, а українська — ні?!
— А українська — ні! — твердо відказав Сондецький.
— Якщо це так, — вигукнула Мокрина Закривидорожиха, — то ми самі звільнимо Андрія! Гей, товариство, хто за мною?
— Всі! — гримнуло хором.
І натовп пішов просто на пана Сондецького та його вояків.
І саме цієї миті вискочив у двір гість королівського стражника — воєвода волинський пан Ігнаци Китай—гродський. Побачивши натовп, що простував на Сондецького, пан Ігнаци закричав:
— Стуйте, хлоповє!
Натовп зупинився лише на мить — аби роздивитися: хто це там так пронизливо заверещав.
Пан Ігнаци чув, чого вимагав натовп, отож гукнув:
— Я, пан Ігнаци Китайгродський, воєвода волинський, перебуваючи тут у гостях, виношу рішення: випустити з темниці отого козака, про якого йдеться… Як його, пане Єжи?
— Андрій Закривидорога! — похмуро підказав пан Сондецький. — Але прошу мати на увазі: то ребеліянт, він кличе до поруйнування нашої держави!
— Ха! Ха! Ха! — театрально засміявся пан Ігнаци Китайгродський. — Буцімто нашій державі такі страшні оті ребеліянти? Один ребеліянт, а ви вже бучу здіймаєте!.. Ха—ха—ха! Як колись лякали Річ Посполиту всілякі Кшиштофи Косинські чи Северини Наливайки, — а де вони ниньки?! Одпустіть того козака… — як там його? — та й на всі чотири сторони, нащо в таку ніч сквернити замок різним бидлом?!
— Отпусти Андрія, пане королівський стражнику, а то… — знову гукнула Мокрина.
— Що — «а то…»? — звереснув пан Сондецький.
— Наказую, — перекриваючи галас натовпу, продекламував пан Ігнаци, — наказую: негайно випустити з темниці козака Андрія Закривидорогу! А за своє рішення я сам особисто відповідатиму перед його королівською милістю!
— Ну, — повернувся Сондецький до своїх вояків, — виведіть його сюди! Та хутко!
Коли стражники відчинили темницю й зайшли туди зі смолоскипами, вони нікого там не побачили. Козак зник! Козак наче випарувався! Дехто з вояків Сондецького навіть почав дивитися на стіни, намагаючись побачити там намальованого крейдою коня чи корабель; як не раз про це говориться в різних легендах про козаків—характерників, — ці люди знаються з нечистою силою і можуть зробити будь—що!..
Але ж де козак, сто дяблів його мамі?!
І тут вони почули, як за їхніми спинами гагахнули залізні двері і загуркотів засув.
Вони кинулися до дверей, почали смикати їх, битися боками і плечима, з розгону бабахкати ногами, — але
