Три мушкетери - Олександр Дюма
— Я пропонував вам Тайберн, — відповів лорд Вінтер. — Чому ви не схотіли поїхати туди?
— Бо я не хочу вмирати! — вигукнула міледі, намагаючись вирватися з рук ката. — Бо я надто молода, щоб померти!
— Жінка, яку ви отруїли в Бетюні, була ще молодша за вас, добродійко, і все-таки вона померла, — сказав Д'Артаньян.
— Я піду в монастир, я стану черницею, — благала міледі.
— Ви вже були в монастирі, — відповів кат, — і втекли звідти, щоб занапастити мого брата.
Міледі несамовито зойкнула і впала навколішки. Кат ухопив її попідруки, щоб віднести до човна.
— О Боже мій! — вигукнула вона. — Боже мій! Невже ви хочете втопити мене?
В цих криках вчувався такий розпач, що Д'Артаньян, який досі був найзапеклішим переслідувачем міледі, одійшов убік і сів на колоду, схиливши голову й затуливши долонями вуха. Та, незважаючи на це, він усе-таки чув її голосіння й погрози.
Д'Артаньян був наймолодший з усіх; серце його нарешті не витримало.
— О! Я не можу бачити це страхітливе видовище! Я не можу дозволити, щоб ця жінка померла такою смертю! — вигукнув він.
Міледі почула його слова, і в неї сяйнув промінець надії.
— Д'Артаньяне! Д'Артаньяне! — скрикнула вона. — Згадай, що я кохала тебе!
Юнак підвівся і ступив крок до неї. Але Атос вихопив шпагу й заступив йому дорогу.
— Якщо ви зробите ще один крок, Д'Артаньяне, — сказав він, — ми схрестимо з вами шпаги.
Д'Артаньян упав на коліна й став читати молитву.
— Ну, кате, — мовив Атос, — роби свою справу.
— З охотою, ваша світлосте, — відповів кат, — бо я ревний католик і вважаю виконання мого обов'язку щодо цієї жінки за справедливість.
— Гаразд!
Атос підійшов до міледі.
— Я прощаю вам, — сказав він, — усе зло, яке ви мені вчинили; я прощаю вам моє розбите життя, мою втрачену честь, моє скривджене кохання й муки душі, яку ви навіки занапастили зневірою. Помріть із миром.
Потім до неї підійшов лорд Вінтер.
— Я прошаю вам, — сказав він, — отруєння мого брата й убивство його світлості лорда Бекінгема; я прощаю вам смерть бідолашного Фелтона, я прощаю вам зазіхання на моє життя. Помріть із миром.
— А я, пані, — сказав Д'Артаньян, — прошу пробачити мені за те, що не гідним шляхетної людини обманом викликав ваш гнів; натомість я прощаю вам убивство моєї нещасної коханої та вашу жорстоку помсту; прощаю і оплакую вашу долю. Помріть із миром.
— І am lost[251]. — прошепотіла по-англійськи міледі. — І must die[252]! По тому вона підвелась і глянула довкола пронизливим палаючим поглядом.
Вона нічого не побачила.
Вона прислухалась, але нічого не почула.
Її оточували тільки вороги.
— Де я помру? — спитала вона.
— На тому березі, — відповів кат.
Він посадив її в човен і вже збирався відштовхнути його від берега, коли Атос простяг йому гаманець із золотом.
— Візьміть, — сказав він, — ось вам плата за виконання вироку; хай усі знають, що ми вчиняємо, як велить закон.
— Гаразд, — відповів кат. — А тепер хай ця жінка теж знає, що я роблю не те, що велить моє ремесло, а те, що велить мій обов'язок.
І він кинув золото в річку.
Човен з катом і злочинницею поплив до лівого берега Лісу; всі, хто залишився на правому березі, стали на коліна.
Човен повільно рухався уздовж поромного каната в тьмяних відсвітах блякло-сірої хмари, що нависала над водою.
Нарешті він пристав до берега. Постаті ката й міледі чорними силуетами вимальовувались на червонястому тлі неба.
Поки човен переправлявся через річку, міледі пощастило розв'язати мотузку на ногах. Діставшись до берега, вона спритно скочила на землю й побігла.
Але земля була мокра; вибігши на пагорб, міледі підсковзнулась і впала на коліна.
Забобонна думка вразила її. Вона вирішила, що небо відмовляється від неї, і застигла, схиливши голову й смиренно склавши руки.
З правого берега побачили, як кат неквапно підняв обидві руки, як у сяйві місяця блиснуло лезо широкого меча й як руки раптом різко опустились. Почувся зойк жертви, і обезглавлене тіло впало на землю.
Кат скинув свій червоний плащ, розстелив його долі, поклав на нього тіло, кинув за ним голову, зв'язав плащ кінцями, взяв його на плече й пішов до човна.
Діставшись до середини Лісу, він зупинив човна, підняв над водою свою ношу й голосно мовив:
— Хай звершиться правосуддя Боже!
І він кинув тіло в самісінький вир річки, що відразу ж зімкнулася над ним.
За три дні мушкетери приїхали до Парижа. Вони вклалися в наданий для відпустки час і того ж вечора з'явилися до пана де Тревіля з візитом.
— Ну що, панове, — спитав бравий капітан, — чи весела була ваша подорож?
— Надзвичайно, — відповів Атос за себе й за товаришів.
Закінчення
Шостого числа наступного місяця король, додержуючи слова, що його дав кардиналові, відбув зі столиці під Ла-Рошель. Він виїхав, усе ще приголомшений звісткою про смерть Бекінгема, що миттю облетіла весь Париж.
Хоч королеву й попереджали, що герцогові, якого вона так кохала, загрожує небезпека, вона, почувши про його смерть, не повірила в це. Вона була навіть така необачна, що вигукнула:
— Це неправда! Він зовсім недавно написав мені листа.
Та вже наступного дня їй довелося повірити у фатальну новину: Ля Порт, що йому, як і всім іншим подорожнім, довелося затриматись в Англії за наказом короля Карла І, привіз королеві останній, передсмертний подарунок Бекінгема.
Радість короля не мала меж. Він навіть не намагався її приховати — навпаки, навмисне дав волю своїм почуттям у присутності королеви. Людовік XIII, як і всі слабкодухі люди, не знав, що таке великодушність.
А втім, незабаром йому знову стало нудно. Його чоло ніколи надовго не прояснялося: він чудово розумів, що, прибувши до табору, знову потрапить у рабство, і все-таки їхав туди.
Кардинал був для нього змією з гіпнотичним поглядом, а сам він — птахом, який хоч і перепурхує з гілки на гілку, проте не може втекти від змії.
Ось чому повернення до Ла-Рошелі було таким нудним. Наші четверо друзів особливо дивували своїх товаришів: вони всю дорогу їхали окремо від інших, низько схиливши