Українська література » Пригодницькі книги » Таємнича Африка - Герман Фрайберг

Таємнича Африка - Герман Фрайберг

Читаємо онлайн Таємнича Африка - Герман Фрайберг
Нарешті вона сіла на одній із пальм і втупилась у дерево, що росло кроків на двадцять далі.

Спочатку ми нічого не бачили. Однак у крихітної пташки зір був гостріший, ніж у нас. Справді, в стовбурі за кілька метрів від землі ми помітили дупло. Добре обмотавши руки до самих плечей, мої спритні помічники видерлися на дерево. Сотні бджіл люто накинулися на них. Катаною — великим ножем, яким прорубують стежку в заростях, — негри розширили дупло, потім один з них почав вихоплювати з гнізда стільники й кидати вниз. За якусь мить весь мед був у наших руках, а маленька пташка, схопивши свою «платню», полетіла геть.

Я попередив своїх супутників, щоб по дорозі вони не шуміли, аби не стривожити левів і не перешкодити роботі художника.

Незважаючи на чималу здобич, ми не дуже раділи, бо не були певні, що бджоли не поженуться за нами. Щоб утекти від них якнайдалі, ми чимдуж кинулися бігти. Але не втекли. Темна хмара закрила сонце. Ми почули далеке дзижчання, яке скоро перейшло в оглушливе гудіння. За нами летіли мільйони бджіл. Ми тікали від них, як божевільні, хоч розуміли, що це безглуздо. Нас турбувало одне: аби не зчинити галасу. А уникнути нападу вже годі було й думати. Ми були з усіх боків оточені розлюченими крилатими ворогами — вони вже не відставали від нас.






Негри трималися бездоганно. З їхніх вуст не зірвалося жодного звуку, хоч їм, мабуть, хотілося кричати. Я теж був обкусаний з ніг до голови, але стояв нерухомо, як статуя. Однак бій ми програли. Я дав сигнал до відступу, вигукнувши: «Рятуйся, хто може!» Зараз нам могла допомогти тільки хитрість. Я порадив залишити стільники. І справді — весь рій одразу кинувся на них. Бджолам не властиве почуття помсти. Вони забули про нас. Звільнені від пекельних мук, ми без перешкод — але зовсім знесилені — пішли назад.

Я здалеку побачив великий зонт. У бінокль було видно, що леви не рушили з місця. Художник і далі старанно працював. Мабуть, у нього вже слинка котилася від згадки про мед!

Але що це там позад художника? Я протер очі. Потім глянув на негрів. Вони присіли на землю і запитливо дивилися на мене. Метрів за тридцять від мольберта лежав величезний лев і не зводив очей з білої людини та великого зонта. А ця біла людина, цілком заглиблена в роботу, не мала ніякого уявлення, що діється за її спиною! П'ятеро негрів-охоронців міцно спали під кущем. Там же стояли й рушниці. Я знав, правда, що Моріц повісив на мольберт пістолета, але з такої відстані навіть пострілом у лоб навряд чи вб'єш лева. До того ж Моріц добре вмів малювати, але до снайпера йому було далеко.

Ось він підвівся і витер з чола піт, потім відступив на кілька кроків і критично оглянув свою роботу. Лев насторожився і звівся на ноги. Оце то був лев! Просто-таки велетень!

У бінокль я все чудово бачив, але допомогти нічим не міг.

Нарешті художник теж помітив лева. Він здригнувся й інстинктивно рвонув лівою рукою до себе зонта, ніби хотів захиститися ним. Потім випрямився, все ще тримаючи зонта в руці, і застиг на місці, мов загіпнотизований, не зводячи погляду з лева. А хижак повільно наближався, припадаючи до землі, ніби збираючись ось-ось плигнути на свою жертву.

І він таки плигнув. Із страшним ревом велика жовта кішка, мов блискавка, метнулась до художника. Той мимоволі відскочив назад, проте не випустив зонта. Не встиг лев опинитися на землі, як у зонті з тріском лопнуло сталеве вістря. Верхня частина зонта з розгону вдарила лева по голові і повисла на гриві. Тоненька, але міцна пружина від ручки так заплуталась у довгій гриві лева, що він не міг звільнитися від зонта. Переляканий цар звірів почав божевільно кружляти на одному місці. Тим часом художник схопив рушницю і, тримаючи її напоготові, став біля негрів, які лиш тепер прокинулись. І раптом лев, як несамовитий, з зонтом на шиї, кинувся навтіки. За хвилину він уже зник з очей.

Коли я з своїми супутниками підійшов до художника, він одкинув рушницю і засміявся так, як людина, що повернулася з того світу, як людина, що народилася вдруге. Я теж сміявся разом з ним. А коли я розповів про нашу невдачу з медом, ми зареготали ще дужче. Десятеро негрів сміялися разом з нами.

А як же леви на скелі? Ми глянули в тому напрямку — від них не лишилося й сліду. Коли б не намальована картина, можна було б подумати, що це сон.


У ЗМІЇНІЙ ПЕЧЕРІ

Ми заблукали. Нам уже давно час би бути в Абеше. Ми трималися караванного шляху, прокладеного ще 1873 року німецьким дослідником Густавом Нахтігалем через Дар-Сауд, на схід від озера Чад — величезного заболоченого озера в центрі материка. Я і мій чорний провідник збилися з дороги. Уже два дні ми жили тільки цукровою тростиною, бо не могли більше дістати нічого їстівного. Яро, юнак з племені хауса, не занепадав духом і з ранку до вечора не стуляв рота. Він ходив добувати їжу, приносив цукрову тростину, а іноді й токоло-токоло (африканський перець) чи навіть кілька яєць цесарки. Я проклинав цю затримку, тому що ми були в країні, де грабунки — звичайне явище.

— Батурі (біла людино), — сказав мій провідник на третій день наших блукань, — якби Яро міг зробити вогонь, він приготував би тобі жирну печеню. Тут багато змій.

– І ти аж тепер кажеш мені про це? — розсердився я. — Тож і не дивно, що тут немає жодної живої душі.

— Яро нічого не казав, щоб тобі не було страшно, батурі. Сюди ніхто не ходить. В цій місцевості повно отруйних гадюк. Яро вже багато вбив їх. Коли Яро вранці

Відгуки про книгу Таємнича Африка - Герман Фрайберг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: