Таємнича Африка - Герман Фрайберг

Художник Моріц Пате запалився бажанням намалювати сирену. Я, звичайно, нічого не мав проти того, щоб він теж поїхав з нами. Дістати в Ліберійського уряду дозвіл на лови було дуже важко. Мені пощастило одержати його тільки завдяки допомозі друзів.

Тим часом я придбав у негрів фанті (батьківщина цього племені, власне, не Ліберія, а Золотий Берег, теперішня Гана[8]) зручні широкі піроги, бо човни негрів Монровії були надто малі, щоб умістити наші намети, спорядження і запас харчів на кілька тижнів.

Нарешті настав час вирушати. Рано-вранці ми попливли вперед лагунами річки Санкт-Пауль, а надвечір стали на пагорку, нап'явши невеликі мисливські намети. Наступного ранку ми рушили далі і вже зовсім смерком дісталися до місця, де намітили собі зупинитися. Тут ми знову нап'яли намети, а негри з племені ваї, які супроводжували нас, розмістилися в нашвидку збудованому курені. У нас була з собою велика тридцятиметрова сітка, для якої нам довелось узяти окрему пірогу. Ваї, досвідчені рибалки, поставили її там, де, як нам здавалося, могли бути сирени. Для того, щоб сітка не осіла на дно, ми почепили до неї за кілька метрів один від одного дванадцять поплавків, таких завбільшки, як дитячий барабан. Сітка стала схожа на величезну торбу. Ми були певні, що коли сирена потрапить у неї, то заплутається і вже не втече. Вранці ми, сподіваючись на здобич, вирушили чотирма пірогами перевірити сітку. Ще здалеку всі помітили, що поплавки на воді аж танцюють. Я зрадів: значить, у сітці сирена!

Спільними силами нам пощастило витягти сітку на берег. Ми не могли дочекатися, поки вже побачимо сирену. В сітці, дедалі дужче заплутуючись і з тріском розриваючи петлі, борсалося двоє якихось страховиськ. Ми кинулись до них, але… це були крокодили! Негри вже хотіли проткнути велетенських потвор своїми гострими списами, та я зупинив їх. Звичайно, крокодили — не сирени, однак їхні шкури дуже дорогі. Тубільці ненавидять крокодилів так само, як акул, і страшенно раді, коли трапляється нагода знищити хоч кілька їх. Я застрелив крокодилів. Кулі не пошкодили цінної шкури. Потім, щоб усе було зроблено як слід, сам оббілував крокодилів і посолив шкури. Підійшов Пате. Він теж був розчарований. Проте ми не занепадали духом.

Сітку довелося лагодити. Наступного вечора ми знову поставили її, а вранці, аж тремтячи від нетерпіння, поїхали перевіряти. Та сітку наче хто заворожив — вона була порожня. Минав день за днем, а в неї не потрапляли більше навіть крокодили. Щоправда, часом ми ловили велетенських черепах, яких тут же віддавали неграм.

Так минуло кілька тижнів. Одного вечора, коли ми ставили сітку, налетів торнадо.[9] За якусь хвилину наші піроги до половини залило водою. Кожної миті вони могли піти на дно, тому всі наввипередки почали вичерпувати воду. Ми думали про одне: аби тільки не перекинутися в цій лагуні, де на нас так і чатують крокодили! Ми добралися до табору вкрай знесилені і поснули як мертві.

Коли я прокинувся, стояла непроглядна темрява. Була четверта година ранку. Побачивши раптом перед наметом Пате, я не повірив своїм очам. Що йому треба серед ночі? Але тут він озвався:

— Чи не поїхати б нам човном на той берег? Може, доля зглянеться на нас і ми побачимо сирену? В такій темряві неможливо фотографувати, але я намалював би її.

— Це було б чудово, — сказав я і, звичайно, відразу встав.

За мить я був уже одягнений. Збудивши одного негра і захопивши бананів, ми відчалили від берега на легкій мисливській пірозі.

Було так тихо й темно, що нам стало трохи моторошно. Тонкий серп місяця майже нічого не освітлював, проте в сильні нічні біноклі ми добре бачили все навкруги. Наш негр вів пірогу майже нечутно. Він чудово вмів веслувати, і кращого супутника не треба було й бажати.

Ми пливли понад годину, вишукуючи між очеретом рукав, де міг пройти човен. По дорозі нам не траплялася жодна жива істота. Тільки коли-не-коли сплескувала риба та долинали якісь протяжні, неприємні, незрозумілі нам звуки.

Ми завернули ще в одну лагуну. За високим очеретом на березі здіймався пагорок, на якому я помітив розвалену хижку. Від неї до самої води тяглася світла піщана смуга, метрів десять завширшки і п'ятнадцять завдовжки. І там, біля самої води, темніло щось надзвичайно велике. Пате тихенько штовхнув мене: він теж помітив темну істоту. Невже сирена? Негр перестав гребти. Правою рукою він показував на пісок. Безшумно поклавши весло, він вхопився за довгу очеретину і, міцно тримаючись за неї, підтягнув пірогу впритул до темного очерету.

Моріц Пате не відривав від очей бінокля. Я теж не зводив погляду з чудовиська. Я й уявляв сирену дуже великою, — але ця була справжнісіньким морським слоном! Ми завмерли на місці.

Раптом велетень поворухнувся. Чи вітер змінив напрямок, чи він таки почув якийсь шум? Повільно, незграбно, мовби насилу пересуваючи своє гладке тіло, він повернувся і пірнув у глибину. На піску не залишилось нічого. Було так само тихо. Здавалось, що це тільки сон.

Ми відразу повернулися до табору і, добре поснідавши, лягли досипати. Та відпочити як слід не довелося. Страшенний галас змусив нас схопитися з ліжок.

Ми повискакували з наметів. Що сталося?

Виявилось, що саме цього ранку, коли ми не поїхали перевірити сітку, як звичайно, наші рибалки спіймали величезну сирену. Але туди нагодилися якраз інші негри і вбили цінну тварину собі на м'ясо. Вони навіть не здогадувалися, якої шкоди нам завдали. Навантаживши м'ясом свої піроги, негри піднялися вгору по річці.

Наші рибалки похнюпилися і, звичайно, у всьому звинувачували мешканців саван. Поблизу, біля самого берега, лежала закривавлена, покремсана туша сирени. Я сів поряд і теж зажурився. Скільки днів, скільки тижнів я не мав відпочинку, стовбичив