Три мушкетери - Олександр Дюма

Усі троє здивовано глянули на того, хто назвав їх на ім'я. Їм здалося, що вони вже колись бачили цього чоловіка.

— Панове, — вів далі незнайомець, — ви, так само, як і я, розшукуєте жінку, котра, — додав він із зловісною усмішкою, — напевно побувала тут — бо я бачу мертве тіло!

Друзі мовчали. Голос незнайомця, так само, як і його обличчя, здавався їм дивно знайомим. Але вони не могли пригадати, де й коли чули його.

— Панове, — знову озвався незнайомець, — оскільки ви не впізнаєте того, хто принаймні двічі зобов'язаний вам життям, мені лишається тільки назвати себе. Я — лорд Вінтер, дівер тієї жінки.

Ці слова вразили трьох мушкетерів.

Атос підвівся й подав лордові Вінтеру руку.

— Ласкаво просимо, мілорде, — мовив він. — Ми з вами разом.

— Я виїхав через п'ять годин після її втечі з Портсмута, — сказав лорд Вінтер, — на три години пізніше за неї прибув до Булоні, лише на двадцять хвилин розминувся з нею в Сент-Омері; нарешті, в Лільє я загубив її слід. Я їхав навмання, розпитуючи кожного стрічного, як раптом ви чвалом проскакали повз мене. Я впізнав пана Д'Артаньяна. Я гукнув до вас, але ви не відповіли; хотів рушити слідом, але мій кінь стомився так, що годі було й сподіватися вас наздогнати. А втім, схоже на те, що ви теж з'явилися надто пізно!

— Як бачите, — відповів Атос, показуючи лордові Вінтеру на мертву пані Бонасьє та на Д'Артаньяна, якого Портос і Араміс намагалися привести до тями.

— Вони обоє померли? — незворушно спитав лорд Вінтер.

— На щастя, ні, — відповів Атос — Пан Д'Артаньян тільки знепритомнів.

— О, тим краще! — сказав лорд Вінтер. У цю мить Д'Артаньян розплющив очі.

Він вирвався з рук Портоса та Араміса й безтямно кинувся до тіла своєї коханої.

Атос підвівся, повільно й урочисто підійшов до друга, ніжно обняв його і, не чекаючи, поки Д'Артаньян стримає ридання, сказав своїм проникливим голосом:

— Друже, будь мужчиною: жінки оплакують померлих, мужчини мстяться за них!

— Так! — мовив Д'Артаньян. — Так! Задля помсти я ладен піти за тобою куди завгодно!

Скориставшися з того, що Д'Артаньян трохи збадьорився, Атос знаком попросив Портоса та Араміса піти по абатису.

Обоє друзів зустріли її в коридорі, схвильовану й розгублену від такої кількості подій. Абатиса покликала кількох черниць, і вони, всупереч усім монастирським звичаям, ввійшли в кімнату, де було п'ятеро чоловіків.

— Добродійко, — мовив Атос до абатиси, беручи Д'Артаньяна під руку, — ми доручаємо вашим благочестивим турботам тіло цієї нещасної жінки. Перед тим, як стати ангелом на небі, вона була ангелом на землі. Поховайте її як послушницю вашого монастиря; згодом ми приїдемо помолитися на її могилі.

Д'Артаньян сховав обличчя на грудях Атоса й заридав.

— Плач, — сказав Атос, — плач, серце, сповнене кохання, молодості й життя! О, якби я міг плакати так само, як ти!

І він вивів свого друга з кімнати, дбайливий, як батько, співчутливий, як пастор. Він, що так багато страждав, як ніхто, розумів Д'Артаньяна.

Всі п'ятеро в супроводі слуг, що вели на поводу коней, подалися до Бетюна, околиці якого видніли вдалині, і зупинились перед першою-ліпшою корчмою.

— Хіба ми не рушимо в погоню за цією жінкою? — спитав Д'Артаньян.

— Всьому свій час, — відповів Атос — Спершу я маю владнати одну справу.

— Вона втече від нас, — сказав юнак, — вона втече, Атосе, і ти будеш у цьому винний!

— Я відповідаю за неї, — мовив Атос.

Д'Артаньян так вірив словам свого друга, що схилив голову і, не заперечуючи, ввійшов до корчми. Портос і Араміс перезирнулися, не розуміючи, звідки в Атоса така впевненість.

Лорд Вінтер подумав, що Атос каже це, аби пом'якшити горе Д'Артаньяна.

— А тепер, панове, — озвався Атос, переконавшись, що в корчмі є п'ять окремих кімнат, — ходімо кожен до себе; Д'Артаньянові необхідно побути на самоті, щоб виплакатись і заснути. Я все беру на себе, можете бути певні.

— А я гадаю, — заперечив лорд Вінтер, — що коли й слід вжити якихось заходів проти графині, то це маю зробити я. Вона — моя невістка.

— Вона моя дружина, — сказав Атос.

Д'Артаньян усміхнувся, бо зрозумів: Атос впевнений у своїй помсті, коли вже зважився розкрити свою таємницю. Портос та Араміс зблідли й перезирнулися. Лорд Вінтер вирішив, що Атос збожеволів.

— Отож, ідіть кожен до своєї кімнати, — повторив Атос, — і дозвольте мені діяти самому. Ви чудово розумієте, що це моя справа, оскільки я її чоловік. Про єдине я вас прошу, Д'Артаньяне: віддайте мені, коли ви тільки його не загубили, той клаптик паперу, який випав з капелюха вашого незнайомця і на якому написано назву села…

— А-а! — вигукнув Д'Артаньян. — Розумію… Цю назву написано її рукою…

— Ти сам бачиш, — сказав Атос, — що є Бог на небі!

XXXIV. Людина в червоному плащі

Розпач Атоса змінився глибокою скорботою, в якій ще ясніше засвітилися чудові властивості його вдачі.

Ні на мить не забуваючи про обіцянку, яку він дав друзям, і про відповідальність, яку взяв на себе, мушкетер останнім пішов до своєї кімнати, попросив у корчмаря карту провінції, схилився над нею, уважно вивчив її, з'ясував, що з Бетюна до Армантьєра ведуть чотири різні дороги, і наказав покликати слуг.

Планше, Грімо, Мушкетон та Базен прийшли, і Атос дав їм ясні, чіткі й вичерпні вказівки.

Вони мусили, кожен своєю дорогою, піти на світанку до Армантьєра. Планше, найкмітливіший з усіх, мав рушити тією дорогою, куди поїхала карета, в яку стріляли четверо друзів і яку — читач це пам'ятає — супроводив Рошфорів лакей.

Атос залучив слуг до цієї справи передусім тому, що за час, що він мав можливість спостерігати за ними, підмітив у кожному з них певні характерні прикмети.

Крім того, слуги, які в когось про щось розпитують, викликають куди менше підозр, ніж їхні пани, і зустрічають більше прихильності в тих, до кого звертаються.

І, нарешті, міледі знала наших друзів, але не знала їхніх слуг. Слуги ж, навпаки, чудово знали міледі.

Всі четверо завтра об одинадцятій годині мали зійтися в умовленому місці. Якби їм пощастило з'ясувати, де переховується міледі, троє мали б залишитися стерегти її, а четвертий повернувся б до Бетюна — попередити Атоса і стати друзям за провідника.

Вислухавши ці розпорядження, слуги рушили кожен своєю дорогою.

Тоді Атос підвівся зі стільця, надів перев'язь зі шпагою, загорнувся