Пригоди Піноккіо - Карло Коллоді
Ці слова вразили Піноккіо. Він підняв голову і сказав із запалом:
— Я вчитимуся, я працюватиму, я робитиму все, що ти мені скажеш, тому що, врешті-решт, мені остогидло життя дерев’янка і я хочу за всяку ціну стати справжнім хлопчиком. Адже ти мені це обіцяла, правда?
— Я тобі це обіцяла. Тепер усе залежить від тебе.
Розділ 26
Піноккіо йде з товаришами до морського узбережжя — кажуть, там має бути страшна Акула
Наступного дня Піноккіо попрямував до школи. Уявіть собі подив пустунів, коли вони побачили в школі Дерев’яного Хлопчика! Вони залилися реготом. Кожен намагався накапостити йому: один вирвав у нього з рук ковпака, другий потягнув ззаду за куртку, третій спробував намалювати йому чорнилом великі вуса під носом, а хтось поривався навіть прив’язати ниточки до його рук і ніг, аби змусити його танцювати, як маріонетку.
Якийсь час Піноккіо просто не зважав на все це і продовжував робити свою справу. Та врешті-решт терпець йому урвався і він звернувся крижаним голосом до найнахабніших:
— Обережніше, хлопці! Я прийшов сюди не для того, щоб корчити перед вами клоуна. Я шанобливо ставлюся до всіх, тож і навзаєм вимагаю шанобливого ставлення.
— Браво, бовдуре! Ти говориш, як по писаному! — закричали пустуни, зайшовшись сміхом.
А один із них, найзухваліший, простягнув руку і спробував схопити Дерев’яного Хлопчика за носа.
Однак з цього нічого не вийшло, бо Піноккіо хвицонув його під партою в коліно.
— Ох і тверді ж у нього ноги! — заверещав кривдник і став терти величезного синця на тому місці, куди наш герой копнув його.
— А лікті… вони твердіші за ноги! — простогнав інший, що у відповідь на безсоромні кпини дістав удар у живіт.
Так чи інак, а Піноккіо після одного копняка ногою та одного удару ліктем умить завоював повагу і прихильність усіх хлопчаків школи. І всі стали його обіймати і страшенно його полюбили.
Учитель теж хвалив його, бо він бачив, що Дерев’яний Хлопчик уважний, старанний і недурний, що він завжди першим приходить до школи і останнім встає, коли урок закінчується.
Його єдиною вадою було те, що заприятелював із хлопцями, серед яких чимало пропащих нероб, що зовсім не мали бажання вчитися і взагалі щось робити.
Учитель щодня попереджав його, і добра Фея не раз говорила:
— Стережися, Піноккіо! Твої погані шкільні товариші рано чи пізно доведуть до того, що ти втратиш всяке бажання вчитися. Ба більше, вони можуть тебе занапастити.
— Кого занапастити? Мене? — відповідав Дерев’яний Хлопчик, знизуючи плечима, і стукав указівним пальцем себе по лобі, що мало означати: «Тут мізків, слава Богу, вистачає!»
І ось однієї чудової днини дорогою до школи він зустрів гурт товаришів, які його запитали:
— Ти вже чув новину?
— Ні.
— Неподалік звідси в морі з’явилася Акула завбільшки з гору.
— Невже?… Чи це не та Акула, що плавала тут, коли потонув мій бідолашний батько?
— Ми йдемо на узбережжя, щоб на неї поглянути. Підеш з нами?
— Ні, я піду до школи.
— Та хай їй грець, тій школі! Завтра підемо до школи. На два уроки більше чи менше — все одно залишимось віслюками!
— А що на це скаже вчитель?
— Нехай учитель говорить все, що йому заманеться. За це він і отримує платню, аби нас щодня лаяти.
— А моя мати?
— Та мати ні про що і не довідається, — відповіли погані товариші.
— Знаєте, що я зроблю? Акулу з певних особистих причин я маю обов’язково побачити… але після школи.
— От йолоп! — заволав увесь гурт. — Невже ти гадаєш, що така величезна рибина чекатиме, поки ти прийдеш? Коли їй стане нудно, вона попливе геть, шукай її тоді!
— Скільки звідси до узбережжя?
— Туди й назад година.
— Увага! Вперед! Біжімо на заклад! — закричав Піноккіо.
За цією командою вся банда із зошитами і книжками під пахвою кинулася бігти полем, а Піноккіо — попереду всіх, немов у нього виросли крила.
Час від часу він обертався і глузував зі своїх товаришів, що залишилися далеко позаду. Дивлячись, як запилюжені хлопці, висолопивши язики, сапають, пихкають і обливаються потом, він радів од щирого серця. Бідолаха ще не знав, яким страшним подіям він біжить назустріч.
Розділ 27
Бійка між Піноккіо і його товаришами. Одного з них поранено. Дерев'яного Хлопчика заарештовують
Нарешті хлопці досягли морського берега. Піноккіо довго вдивлявся в море, проте Акули так і не побачив. Море було спокійне і гладеньке, немов гігантське кришталеве люстро.
— Де ваша Акула? — запитав він у товаришів.
— Мабуть, вона снідає, — глузливо сказав один.
— Або лягла в ліжко, щоб трохи перепочити, — гигикнув другий.
З цих нісенітних відповідей і безглуздого сміху Піноккіо зробив висновок, що товариші невдало пожартували над ним. Він розсердився і люто накинувся на них:
— Ну? Навіщо ви мені наплели цю дурну казку про Акулу?
— На те були причини, — відповіли вони в один голос.
— Які?
— Ти пропустив заняття і пішов з нами. Хіба тобі не соромно щодня так сумлінно відвідувати уроки? Хіба тобі не совісно так старанно вчитися?
— Та що вам до того, як я вчуся?
— Через тебе нас зневажає вчитель.
— Чому?
— Тому що старанні учні таких як ми, неохочих до навчання, виставляють ідіотами перед учителем. А ми не хочемо, щоб нас вважали такими: ми також маємо гордість!
— Що ж я повинен робити?
— Ти повинен також зненавидіти школу, уроки і вчителя. Це наші головні вороги.
— А якщо я й надалі старанно вчитимуся?
— Тоді ми з тобою більше не знатимемося і за першої ж нагоди поквитаємося за все.
— Ви мелете дурниці, — сказав Дерев’яний Хлопчик і похитав головою.
— Стережися, Піноккіо, — загорлав найкремезніший зі всієї ватаги, — ми не дозволимо тобі бути ні гордієм, ні стукачем![3] Якщо ти не боїшся нас, то ми боїмося тебе ще менше. Май на увазі: ти один, а нас семеро.
— Сім смертних гріхів, — голосно розсміявся Піноккіо.
— Ви чули? Він усіх нас образив! Він обізвав нас смертними гріхами!
— Піноккіо, забери свої слова, інакше буде непереливки!
— Хі-хі! — вимовив Дерев’яний Хлопчик і глузливо приклав вказівного пальця до кінчика носа.
— Піноккіо, начувайся!
— Хі-хі!
— Ми відлупцюємо тебе, як собаку!
— Хі-хі!
— Ти повернешся додому з розквашеним носом!
— Хі-хі!
— Ось тобі хі-хі! — гаркнув найхоробріший з нероб. — Завдаток, який ти можеш зберегти собі на вечерю! —
