Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Це правда. Але якщо нас ще до того часу знайдуть тут, містере Вбивча Рука?

— Теж непогано.

— Піду шукатимуть, і червоношкірі зможуть дістатися аж сюди.

— До острова вони не дістануться непомітно. А на березі ми їх побачимо. Там вони зауважать слід Віннету і подумають, що ми поїхали всі разом із Підою. А це тільки змусить Танґуа тривожитися ще більше. Чуєте?

Тут почулися людські голоси. Туман поволі розсіювався, і ми могли вже бачити берег. Там стояло чимало кайова, які голосно обговорювали кінські сліди, які вони щойно зауважили. Потім вони миттю зникли, навіть і не глянувши у бік острова.

— Вони поїхали геть. Здається, вони дуже поспішають, — сказав Дік Стоун.

— Мабуть, повернулися до села, щоби повідомити Танґуа про слід. Треба думати, він відразу пошле людей, які підуть за цим слідом.

Так і трапилося менше ніж за дві години. Група вершників прибула на протилежний від нас берег і поїхала вслід за Віннету. Про те, що вони наздоженуть апачів, можна було не турбуватися, бо Віннету точно рухався з не меншою швидкістю, ніж переслідувачі.

Тут я повинен ще додати, що ми розмовляли між собою дуже тихо. Полонені не чули нас і не бачили, що відбувається на березі, бо лежали зв’язані в кущах. А вранці яскраво засвітило сонце і висушило не лише місце нашої ночівлі, але й зігріло нас самих, чим ми втішалися аж до вечора.

Після обіду ми побачили, як до нас вода несе якийсь предмет, що застряг у гіллі. Це було каное з веслом. Шворка, якою прив’язували човен, була перерізана. Отже, це було каное, у якому я віз Піду. Його принесло течією. Мабуть, дорогою воно застрягло в якихось зарослях і тому припливло так пізно. Це було дуже доречно, тож я витягнув каное на сушу, щоби скористатися ним увечері. Тепер я міг більше не лізти в холодну воду. І щойно стемніло, я спустив човен на воду, кинув у нього свій карабін і поплив угору по річці.

А Стоун і Паркер побажали мені успіху. Я ж відповів їм, що про мене варто буде турбуватися, аж якщо не повернуся до наступного ранку.

Плисти проти течії було складно, і човен рухався поволі. Тож я дістався до села аж за годину. Тут я пристав до берега і прив’язав каное до дерева шворкою, яку перед тим знову припнув на місце.

Як напередодні, я знову побачив розпалені вогнища, чоловіків, які сиділи довкола них, і жінок, що діловито снували туди-сюди. Я думав, що село того вечора охоронятиметься більше, ніж зазвичай, але нічого такого не було. Кайова знайшли слід апачів, вислали за ними своїх воїнів і почувалися у безпеці.

Танґуа, як і напередодні, сидів біля свого намету з обома своїми молодшими синами. Він схилив голову і похмуро вдивлявся у вогонь. Я перебував на лівому березі Солт-Форк — там, де стояло селище, і тихенько прокрався поза наметами до вогнища вождя. Мені пощастило, і ніхто мене не помітив. Тож я ліг на землю і проповз до задньої стінки намету. Тут я почув, як Танґуа співає. Так, на індіанський манер, він сумував за втраченим улюбленим сином. Тоді я обійшов намет з другого боку, встав на ноги і раптово виріс біля вождя.

— Чому Танґуа голóсить? — запитав я. — Сміливий воїн не повинен скаржитися і голосити. На це мають право тільки старі скво.

Важко описати, як сильно він злякався моєї появи. Він хотів було щось сказати, але йому з переляку аж мову відібрало. Хотів зіскочити на рівні ноги, але скалічені коліна припнули його сидіти. Тож він дивився на мене, витріщивши очі, як на привида, і врешті вимовив:

— Вбив…ча Рука… Уфф! Уфф! Звідки… звідки ти взявся тут? Ви ж поїхали геть!

— Як бачиш, я нікуди не поїхав. Я прийшов, бо хочу поговорити з тобою.

— Вбивча Рука! — нарешті спромігся він вимовити моє ім’я цілком.

Коли обоє його синів почули це, то втекли у намет.

— Вбивча Рука! — повторив вождь, він все ще був сильно переляканий. Але потім у ньому таки перемогла лють, і він голосно вигукнув якийсь наказ. Я не зрозумів, щó він сказав, бо не знав мови кайова. Але виразно почув своє ім’я.

Через мить у селищі здійнявся такий лютий вереск, що земля здригнулася у мене під ногами. І всі воїни, які залишилися у селі, підбігли до нас, наставивши на мене зброю. Тут я витягнув свого ножа і крикнув у вухо Танґуа:

— Ти хочеш, аби Піду закололи? Він прислав мене до тебе!

Попри виття своїх воїнів, він зрозумів мої слова і підніс догори правицю. Цього виявилося достатньо, щоби стало тихо. Але кайова оточили нас півколом. Якщо судити з поглядів, які кидали вони на мене, то навряд чи мені судилося вирватися звідси живим. Я сів біля Танґуа, спокійно подивився йому в обличчя — так, аби він розпізнав мою незворушність, і сказав:

— Між нами з Танґуа панує смертельна ворожнеча. Не я в цьому винен, але й не маю нічого проти, щоби так і залишалося. Нехай Танґуа сам вирішить, чи боюся я