І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Пауль Кубіс повільно, не відриваючи погляду від обличчя свого співрозмовника, всім корпусом подався вперед.

— Ви певні, що…

— Припущення — ще не цілковита впевненість… Ми з вами даємо один одному урок логічного мислення. І тільки.

Втім, до біса цю розмову, вона, я бачу, вас схвилювала. Давайте про щось інше!

— О ні, ні! Це саме та розмова, яка… Раз уже почали, кажіть до кінця! То що ж мені робити, по-вашому?

— У таких речах важко радити… Кожен поводить себе по-своєму, Пауль.

— Але що б ви зробили на моєму місці?

— Що я зробив би?.. Дайте подумати! — Генріх кілька разів пройшовся по кімнаті. — Я готувався б до найгіршого.

— А саме?

— Геніальний винахід Альфредо Лерро не повинен загинути для науки! І ви відповідаєте за нього перед прийдешніми поколіннями. Навіть коли б загинув чи помер від хвороби сам Лерро, ви мусите зберегти його винахід.

— Але я розуміюся в техніці не більше, ніж у філателії, щоб вона згинула!

— Що ви не розумієтесь у техніці, це я знаю… Але це не так вже страшно. Адже ваш тесть не тримає свого винаходу в голові. Є формули, є креслення…

— Він їх нікому не довіряє…

— І абсолютно правильно робить! Але з них, навіть потай від нього, можна зробити фотокопії. В ім'я майбутнього!.. Ну, а коли, скажімо, станеться так, що завод не встигнуть знищити і креслення теж… і вони потраплять до рук якоїсь держави… У вас тоді, як компенсація за турботу про долю важливого винаходу, залишиться можливість продати ці фотокопії іншій державі… А це ж не жарт! Після цього вас навряд хвилюватимуть ціни на вовну і м'ясо. Така мізерія у порівнянні з тим, що ви одержите! Та й вашу службу в гестапо вам не зарахують — просто закриють на це очі.

Генріх замовк і налив з графина склянку води. Маленькими ковтками відпиваючи воду, він з-під руки раз у раз позирав на Кубіса. Той сидів замислений і зосереджений.

Хто міг здогадатись, які думки снували зараз в голові Пауля Кубіса? Адже він пройшов уже через багато перероджень! Недоучений падре, він став потім розвідником, щоб згодом втратити будь-який інтерес і до цієї професії і полонитися мрією про спокійне життя, коли не бюргера, так рантьє. Може, його душа народжувалася зараз вчетверте.

Хоч Лемке був першим, хто привітав Гольдрінга в його новому, добре умебльованому кабінеті коменданта району Кастель ла Фонте, але нікого більше так не роздратувало це призначення, як начальника служби СД.

Ще б пак! Новий командир дивізії, призначений замість Еверса, заявив, що штаб буде переведений до Палермо, а в Кастель ла Фонте залишиться лише госпіталь, склади, служба СД. Отже повновладним господарем району ставав комендант, в розпорядженні якого був мало не цілий батальйон, тоді як у Лемке не було і повної роти. Це ставило начальника служби СД в цілковиту залежність від коменданта: з ним треба було погоджувати плани, координувати дії, часто-густо просити навіть допомоги при проведенні тої чи тої операції І все це робити йому, вищому чином, людині, яка має за плечима неабиякий досвід, нарешті, старша віком!

Змиритися з цим Лемке було особливо важко ще й тому, що за час своєї роботи в гестапо він звик на всіх інших людей, непричетних до його відомства, дивитися з почуттям зверхності, погано прихованої зневаги. Взагалі для Лемке весь світ поділявся на дві різко розмежовані частини: по один бік стояли засуджені, по другий — ті, що перебували під слідством. До перших він відносив всіх, хто потрапив у гестапо, незалежно від того — винні вони чи ні. До других — усіх, хто ходив ще на волі. Після замаху на фюрера до цієї останньої категорії підслідних він зарахував і всіх військових, незалежно від посад, які вони посідали, і звання

Особа фон Гольдрінга викликала у Лемке двоїсте почуття. З одного боку, він вважав його людиною цілком певною, — адже Гольдрінг був названим сином Бертгольда, а до Бертгольда начальник служби СД ставився чи не з більшою повагою, ніж до самого господа бога, оскільки господь бог не носив погонів групенфюрера. З другого боку, Лемке вважав Гольдрінга неприпустимим лібералом. Зважити тільки на його зв'язки! Він приятелює з сумнівним Матіні, за яким довелося встановити щоденний нагляд, у найтісніших дружніх взаєминах з гауптманом Лютцом, людиною підозрілою, — ад'ютант нині покійного Еверса не міг не знати про крамольні дії свого генерала. Для Лемке було просто незрозуміло, як може барон, та ще майбутній зять Бертгольда, так запросто триматися з своїм денщиком, теж досить сумнівною людиною, — у свій час, як це пощастило встановити, цей Курт Шмідт відмовився вступити в гітлерюгенд. Нарешті, чому

Гольдрінг, привітний з усіма, так упереджено ставиться до намагань Лемке зав'язати з ним приятельські взаємини?

В сейфі свого попередника начальник служби СД знайшов копії тих листів, які Міллер надіслав у свій час Бертгольду, і дізнався про роман фон Гольдрінга з якоюсь Монікою Тарваль, запідозреною в допомозі рухові Опору. Хіба не примушує замислитися ця обставина? І взагалі, чому з ім'ям Гольдрінга пов'язано кілька досить дивних подій?

Часто ввечері, після чергової зустрічі з комендантом, що, як завжди, викликала роздратування, Лемке замикався в своєму кабінеті і знов витягав заведену ще Міллером папку, де зберігалися всі матеріали, що стосувалися Генріха фон Гольдрінга. Взявши до рук якийсь документ, він довго вчитувався в його зміст, силкуючись збагнути, чому сталося саме так, а не інакше. Чому, наприклад, лист Левека про двох забитих біля Сан-Ремі німецьких офіцерів потрапив саме до рук Генріха, а не до когось з служби СД? Адже Левек пропонував свої послуги гестапо, а