Острів Тамбукту - Марко Марчевський

дотримуються його на островах, якими володіють. Без суду вони можуть розстріляти й сотню тубільців за день, але за судовим вироком — лише одного на тиждень. Можливо, завдяки саме цьому звичаєві ми ще дихаємо. Коли так, то нам залишається жити кілька днів, а це не так мало. Для приреченого на смерть кожна хвилина варта вічності.

Я скрушно похитав головою:

— Краще нехай би я прожив роки, схожі на хвилини…

– І проживете! — сказав капітан.

Я здивовано глянув на нього:

— Що ви цим хочете сказати?

— Зараз поясню.

Стерн мовчки пройшовся по хатині і раптом стиха спитав:

— У вас є ножик?

— Ножик? Немає, — не розуміючи, до чого веде капітан, відповів я.

— Тепер наше життя залежить від звичайнісінького кишенькового ножика.

— Не розумію…

— Не дивіться на мене так, я ще не збожеволів, — понизив голос капітан, наче вартові могли його зрозуміти. — Шкода, що у вас немає ножика. А то ви б могли врятуватись. Як тільки вас кинуть у воду, ви перерізаєте мотузки й звільняєтесь від каменюки. А тоді вже не важко допливти до берега й сховатися в якійсь печері. Тубільці й не помітили б. Ви ж бачили, як сталося з Греєм? Шпурнули його в воду, мов оберемок сміття, — і гайда назад. Нікому й на думку не спало поцікавитись, чи він там потонув, чи ні. Слухайте далі. Як тільки камінь піде на дно, ви ховаєтесь десь під кручею й чекаєте ночі. Потім непомітно вилазите на берег, а там і до лісу недалеко. Холоду не бійтеся: тут цілий рік тепло, навіть жарко. Їстимете дикі плоди, їх тут має бути доволі, а коли пощастить убити щось і добути вогонь — матимете й печеню. Що ж, може, часом і не солодко доведеться, але хто ж на вашому місці не зміняв би смерть на життя печерної людини! Щодо мене особисто, то нехай я краще буду живим псом, ніж мертвим левом.

— Хай буде так, — погодився я. — Але й ця маленька можливість врятуватися залежить від кишенькового ножика, а його в мене чортма.

— Зате в мене є! Ось він, візьміть! — збуджено вигукнув капітан, — Наше щастя, що в тубільців немає звичаю нишпорити по кишенях арештантів, як це роблять у нас. Вони таки справді набагато відстали од культурних і цивілізованих народів.

Капітан подав мені свій ножик, та я відмовився його взяти. Хоч як хотілося мені жити, але такої жертви від Стерна я прийняти не міг. Ножик його, нехай він і спробує.

— Беріть, — наполягав старий моряк. — Ви людина молода, не встигли ще нажитися на світі, а я… я вже старий. Пожив п'ятдесят п'ять років — і досить.

Така наполегливість капітана здивувала й розчулила мене. Я подумав: «Справжня й щира дружба народжується в хвилини найбільшого нещастя, коли в людини нічого не лишається, крім життя».

— Ви повинні будь-що врятуватися, — не вгавав капітан. — А щоб ви краще зрозуміли причину, я розповім вам одну історію. Більше того: сповідь! Не бійтеся, це не буде каяття в старих гріхах. Ні, я з чистим сумлінням можу сказати, що прожив свій вік чесно і помру як чесна людина. Але перед смертю хочу розкрити вам свою душу. Отже, слухайте… У мене є дитина, дівчинка, їй зараз десять років. Живе вона в Александрії, у моєї сестри. Мати дівчинки — мулатка з острова Зумбава. Одинадцять років тому, ще будучи капітаном великого торгового пароплава, я кинув якір у зумбавській бухті й вирішив погуляти по містечку. На базарній площі саме виступав мандрівний цирк. Біля входу троє жонглерів підкидали в руках запалені факели й розпечені кулі, у четвертого з рота шугало полум'я, а Доанга з гадюкою на шиї танцювала босоніж на битому склі. То був прекрасний танець, сер! Вам доводилося бачити, як гнуться пальми під напором шаленого вітру? Отак вигиналася й струнка постать танцюристки. А вона була молода її дуже вродлива. Мулати взагалі вродливі: це діти від шлюбу кольорових жінок і білих чоловіків…

– Інколи трапляється й навпаки, — обізвався я.

— Трапляється, — погодився Стерн, — але рідко. Отже, коли я глянув на танцюристку, мене ніби варом обдало. Хоч у змії, що кільцем обкрутилась навколо шиї дівчини, були вирвані зуби, проте змія залишається змією. Та й по битому склу, погодьтесь, не дуже м'яко ступати босими ногами. Коли танець скінчився, я кинув танцюристці банкноту. Дівчина зраділа й запхнула гроші в пазуху. Тоді один з фокусників, той, що дихав полум'ям, накинувся на неї, скрутив назад руки і поліз у пазуху дівчини. Юрба навколо аж заходилась од сміху. Нікому й на думку не спало допомогти дівчині. Я скипів і одним ударом повалив нахабу на землю. А коли повертався до пристані, Доанга теж пішла за мною. Не побоялася й на пароплав піднятись. Так ми й оселилися в моїй каюті. Аж тоді я зрозумів, як приємно після вахти повертатись до своєї каюти, коли тебе чекає там кохана жінка… Морякам заборонено плавати на кораблі разом з сім'єю, але мені не хотілося розлучатися з Доангою, і я залишив її в себе.

Стерн замовк, насупився, певно, тяжкі думки гнітили його душу. А трохи згодом повів далі:

— Минув час, Доанга була на, останніх днях. Я влаштував її на острові Борнео. І в нас народилась дівчинка, таке жвавеньке, розумненьке, з чорним волоссячком, шоколадною шкірою. Інколи мені доводилось робити довгі рейси, я не бував дома цілими місяцями, але весь час думав лише про них обох. Саме тоді я зрозумів, що батьківські почуття набагато сильніші за будь-яку любов. Коли мій пароплав кидав якір біля Борнео, Доанга з дитиною зустрічали мене на пристані. Дружина й дитя — яка це радість! — сумно промовив капітан. — Так промайнули три роки. Потім Доанга заслабла. «Що з тобою?» — питаю я. Мовчить. Щось гнітило її. А лікарі безпорадно знизували плечима. Якось Доанга сказала: «Хочу вмерти в Зумбаві». Я відвіз її в Зумбаву, а сам