Команда "Синьої чайки" - Тоне Селішкар

— Отут вам і капут! Який біс притаскав вас сюди?

— Буря викинула нас на острів, — знов подав голос Іво. — Ми ж не могли опиратися штормові! Двоє наших товаришів загинуло, — сумно закінчив він.

— Віддайте нам нашу «Чайку», — попрохав Міхаел, — і скажіть, куди плисти додому…

— Спасибі вашому татові! Щоб ви нас виказали? А тоді нас митна сторожа переловить, га?

Чоловік зі шрамом, який весь час сидів біля мотора, був, здається, найрозважливіший на кораблі. Він надійшов до безбородого й спокійно мовив:

— О, тепер зрозуміло, про яку «Чайку» торочили нам оті двоє шибеників, коли ми їх витягли з води…

Хлопці здригнулися від несподіванки.

— Коли ви їх урятували? — вигукнув Іво.

— Вчора вночі, — відказав моторист. — Вони сплять у трюмі!

Наче величезний тягар упав хлопцям з серця, коли вони почули ту радісну новину, й, дарма, що на них самих чигала небезпека, щира радість охопила їх. Тоді Анте — так називали моториста — мовив:

— Зараз немає часу на балачки. Кожну мить нас можуть тут застукати. Хлопців треба посадити в трюм, а самі до діла!

Авжеж! Безбородий геть забув про це! Хлопців хутко загнали в трюм. Тут були Юре й Перо! Оце то побачення! Що там смерть, що небезпека, коли хлопці знов укупі! Вони почували себе набагато впевненіше, ніж досі. Адже весь екіпаж знов укупі!

Коли минула перша хвиля радощів од побачення, Юре оповів друзям, як його та Пера врятував «Метеор». Коли вночі ото змило хлопців з «Чайки» й понесло до сусіднього скелястого острова, вони, на щастя, встигли вхопитися за хрестовину зірваного вітрила, й це врятувало їх від загину. Над ранок хлопці забачили вітрильник, який плив просто до них. Вони почали кричати щосили, й на «Метеорі» незабаром їх помітили. Море на той час уже заспокоїлося. З корабля спустили човен і підняли хлопців на борт. Нагодували їх, напоїли, хлопці весь час були вгорі, на палубі, й тільки надвечір їх замкнули в трюмі. Але тепер вони знову разом — і це головне! Іво тим часом гарячково міркував, яким ладом виплутатися їм з оцієї халепи.

Він почав уважно оглядати приміщення, в якому їх замкнули. Грубі дерев'яні переділки були не менше трьох метрів заввишки. Вилізши Міхаелові на плечі, Іво заходився обмацувати стелю трюму й натрапив на люк, який відчинявся назовні. Через той люк, очевидно, провітрювали трюм. Стоячи так на плечах у Міхаела під самісіньким люком, Іво зачув голоси матросів, що сперечалися на палубі, і впізнав Лоренців голос:

— Відпускати хлопців не можна, вони викажуть нашу схованку, корабель і нас самих. Треба викинути їх у відкритому морі за борт.

— Будь же ти людиною! — гаряче умовляв його Анте. — Такий гріх брати на душу! Невже тобі мало тих двох?..

— Годі вже тобі про них згадувати! Щось дуже довго не можеш їх збути! Ми боролися, і якщо й убили їх, то це був чесний бій! Цього ніхто не може заперечити, — пробурчав Лоренцо.

— Але ж подумай — убити шістьох дітей! Ні, не можна так! — не поступався Анте.

— Хай їм біс, але ж вони нас і викажуть! — роздратовано відказав мерзотник. — Ніхто не знав про цю нашу схованку. А тепер… Або ми, або вони! Кінчати треба з ними, іншого виходу немає!

На якусь мить запала мовчанка. Потім хтось озвався:

— Тоді й човен їхній треба продірявити та потопити, щоб ніякого сліду не лишилося.

Нараз підхопився безбородий і вигукнув:

— Я надумав! Зробимо так, щоб і вовки ситі були й вівці цілі! Шмаркачі будь-що повинні зникнути! Та коли ми їх повикидаємо в море, то Анте ще може повіситись, — так його мучитиме совість. А в Барі, куди ми пливемо, я знаю одного чолов'ягу, якого цікавить живий товар. Продамо йому хлопчаків, а цей добродій перепродасть їх кудись. Отож хлопці лишаться живі, та ще й нам дещиця перепаде. А головне — про схованку ніхто не знатиме.

— Та це ще гірше за смерть! — жахнувся моторист.

— Голосуємо! — гарикнув негідник. — Смерть чи рабство…

— Рабство! — загорлали троє. Моторист мовчав.

— А тепер у човен та до діла, — буркнув ватажок. — Ти, Анте, залишишся стерегти хлопчаків. Коли побачиш якийсь корабель, вистрелиш із рушниці! І на всякий випадок не глуши мотор!

Іво чув, як ті троє сіли в човен, і з плескоту весел зрозумів, що вони попливли до печери. З палуби чути було кроки моториста та воркотання мотора. Сміливий план народився Івові в голові. Хлопець підрахував, скільки, на його думку, потрібно часу, щоб троє моряків дісталися до печери. Зміркував також, що не менше півгодини піде в них на те, щоб навантажити човна та повернутися на корабель. Іво зіскочив на підлогу. Дехто з переляканих до смерті хлопців пхикав нишком у кутку. Іво підізвав до себе Міхаела й розповів йому про свій план. Він знав, що життя їхнє висить на волосинці. Коли йому пощастить здійснити те, що він задумав, то, може, вони й врятуються, коли ж ні… Іво ладен був накласти власною головою, аби тільки врятувати друзів, які з його вини опинилися в такій небезпеці.

Обережно, щоб не грюкнути, зняв він дві дебелі дубові перечки, на яких трималися полиці з овочами. Одну для себе, другу для Міхаела. Підвів Петера й Міхаела до переділки й виліз Петерові на плечі. Прислухався. Кроків не чутно, тільки глухо туркоче мотор на кормі. Тихо-тихесенько підвів Іво кришку люка й крізь вузесеньку шпаринку побачив, що моторист стоїть біля самого борту, палить люльку й дивиться на море. Іво ще трішечки прочинив люк. Серце йому калатало, як дзвін. Хлопець помітив, що рушниця стоїть притулена до щогли, а моторист не одриває погляду від моря, коли-не-коли підносячи далекоглядну трубу до очей. Кришка люка поволі відчинилася зовсім. Іво кивнув Міхаелові.