Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

дітей у нас у сім'ї, чим хворіли батьки, чого я найдужче боюсь і що найдужче люблю. Наприкінці взяла для аналізу кілька краплин крові, кілька краплин слини і зробила рентгенівський знімок мозку. Певен, що їй рідко траплялися такі чудові знімки!

— Я вас дуже прошу, тітонько, тільки швидше виписуйте мене, — попросив я, виходячи. — Ви ж бачите, я здоровий.

— Я теж так гадаю. Майже впевнена, що ви не хворі, — заспокоїла мене Фатіма Салахіддінівна. — За день-два випишемо.

Коли я повернувся в палату, то побачив дивовижне видовисько: сусіди мої по палаті утнули справжній концерт! Чолов'яга, що спав стоячи, був, мабуть, природженим дойристом[5]: зараз він з неабиякою майстерністю грав на своїй тюбетейці мелодію «Вахай бала». Літній хворий, ліжко якого було біля дверей, хвацько танцював, викрешуючи пальцями лусканці і раз по раз розкланюючись перед неіснуючими глядачами. Косоокий хлопець стукав алюмінієвою квартою по бильцях ліжка і на все горло співав:

Дочку завмагу не давай, вахай бала! Бо він розтратник і шахрай, вахай бала!

Щиро кажучи, через останні неприємності я забув, що є на світі пісні, сміх, жарти. Не довго думаючи, я розставив руки й собі пішов у танок. Але мені перешкодив чоловік, який спав стоячи.

— Тікай, змія повзе! — загорлав він і вмить вистрибнув у коридор. Літній хворий, що спав біля дверей, шаснув на своє ліжко і з головою вкрився ковдрою. Косоокий хлопець закляк на місці і втупився очима в одну точку. Так він сидів з півгодини, потім нараз обернувся до мене й спитав:

— Як тебе звати?

— Хашимджан.

— Ти не схожий на хворого.

— Справді, я не хворий.

— А чого ж ти тоді тут?

— Привезли помилково.

— Хочеш яблука?

— Давай.

Хлопець дістав із тумбочки двоє яблук, кинув їх на мов ліжко, потім нахилився до мого вуха:

— Тобі можна вірити?

— Звичайно.

— Не продаси?

— Ні.

— Тоді слухай. — Хлопець злодійкувато озирнувся довкола й палко зашепотів: — Приміщення цієї лікарні будував мій батько. На стелі одної з кімнат, під фанерою, він сховав мішечок золота. Помираючи, батько відкрив мені свою таємницю. Через те я і в лікарні, щоб знайти і забрати це золото.

— Звідки ви знаєте, що золото сховане саме в цій кімнаті?

— Інші я вже перевірив.

— Не знайшли?

— Ні.

— Отже, золото тут?

— Так, у цій кімнаті.

— А що ви зробите з золотом, як знайдете його?

— Скажу, якщо не викажеш.

— Не викажу!

— Удвох з тобою втечемо до Афганістану.

— А що ми там будемо робити?

— Збудуємо автомобільний завод. Станемо мільйонерами.

— Не хочу бути мільйонером, не хочу тікати.

— Втечеш.

— Ні, не хочу.

— Ах, он як!!!

Хлопець підхопився, злапав мене за комір і ну душити, так що я аж захрипів. Я насилу вирвався з рук душителя, залишивши йому клапті моєї сорочки. Але він знову пішов на мене, готуючись до стрибка. Я розігнався і вдарив його головою в груди, він беркицьнувся на своє ліжко. Полежав трохи і раптом як зарегоче!

— Дурень ти, я ж пожартував!

— Сам ти дурень.

— Але, Хашиме, ти мене не викажеш?

— Сказав же — ні.

— Допоможеш розшукати золото?

— Ні!

— Гаразд, мені більше перепаде. Хочеш яблука?

— Їж сам! — Я накинув халат наопашки і вийшов у коридор. Дуже мені треба: дасть двійко яблук й одразу кинеться душити! А золото своє хай сам шукає.

Але шанувальник «жовтого диявола» не здійснив свого наміру. Надвечір у палаті з'явилися два елегантних лейтенанти з карного розшуку, звеліли йому перевдягтись у свій одяг і повели. Хвилин через десять літній хворий, ліжко якого стояло біля дверей, попрощався зі мною за руку й теж пішов. Я цілу ніч не стуляв повік: усе намагався збагнути, за що забрано косоокого, чому так поспіхом виписався літній чоловік. Я відчував, що між цими двома подіями існує якийсь зв'язок, але не міг напевне сказати, який саме. Все стало зрозуміло другого дня.

Фаріда, так звали медсестру, схожу на мою Айшахон, раптом з'явилася вранці в моїй палаті з каструлькою, загорнутою в рушничок, і сказала ніяково:

— Це вам. Пельмені принесла.

— Та ви що? — вигукнув я. Вона аж відсахнулася.

— Я так… просто… — затнулася дівчина, опустивши очі й поволі червоніючи.

— Але звідки ви взнали, що я люблю пельмені?

— Ой, це правда?! — зраділа Фаріда.

— Нічого я не люблю так, як пельмені. Коли мама збиралася ввечері готувати пельмені, то я вже зранку співав.

— У мене тато любить пельмені.

— Отже, ми з тестем схожі один на одного!

Задоволений своїм жартом, я зареготав на всю палату. Фаріда лишилася серйозною, ніби й не чула моїх слів.

— Звідки ви родом, Хашимджане?

— З Ферганської долини.

— Ви десь навчаєтесь?

— Ні. Працюю в міліції.