Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

А з естради Дударик тягнув:

Боже, вислухай благання,— Нищить недоля наш край. В єдності сила народу, Боже, нам єдність подай… Боже, зніми з нас кайдани, Не дай загинуть в ярмі, Волю пошли Україні, Щастя і долю дай їй…

Коли Петрусь закінчив, Поточняк гукнув його до себе так само владно, як допіру офіціанта, налив горілки у свою чарку.

— Випий, друже, і втни веселішої — стрілецької!

— Мені не можна…

— Для настрою!

— Мені зашкодить…

— Горілка ще нікому не зашкодила!

— Може, не треба? — заступився за хлопця Вайда.

— Та він же козак!

— Мені треба берегти голос, — благав Дударик. — Це єдине тепер може врятувати від голодної смерті…

— Трошки! Капіточку! — наполіг Анатоль.

— Хіба капіточку… — безпорадно, невинно мовив Дударик і, надпивши півкелишка, вернувся на естраду.

Вайда враз одчув, що п’яніє. Але чому? Він же випив лише дві чарки. Голова… Поранена голова дається взнаки. Грицан підморгнув йому: розслабся, все буде в нормі… Сам він уже давно розслабився. Тут, у Вінниці, Ярослав махнув на все рукою — він хіба що існував, а все інше туманно, машинально шугало попри нього. Ні, Ярослав не спився. Він просто наплював на всіх і на вся! Жив, поки жилося. Жив тим, що було під руками, і зовсім не замислювався, що буде завтра. Так, виявляється, легше…

У розпал пиятики з’явився Букієвський. Біля порога зупинивсь, повів каламутними очима по залу: до кого ж пристати? Вибрав Грицана, швидко продерся між столиками, без запрошення, якось знесилено впав у вільне крісло і, вхопивши та вихиливши чужу чарку, густо видихнув:

— Петлюра уклав з поляками угоду ціною Галичини.

— Це давня історія, — сказав Поточняк.

— Ось так, друже! — Букієвський хитнувся вбік Грицана. — А Петрушевич, баран, танцює перед ним — цим патентованим пройдисвітом з пройдисвітів!

— Петлюрить… — усміхнувся Вайда.

— Коли власні сили знемагають, доводиться шукати союзників, — Грицан спробував розсудити всіх.

— Але кожен союз, повчав Бісмарк, ліпше робити із слабшим, ніж з міцнішим! — категорично відсік Букієвський.

— Ми все щось робимо не так… — погодився Грицан, боячись, аби той не збуйнів, бо пропаде вечір.

— Союз з Польщею коштом Галичини… Класично! — вигукнув Букієвський, не слухаючи Ярослава, якусь часину дивився в одну точку, наче щось видобував з пам’яті.— Замовте горілки! В мене є гроші. Я не прийшов пити за ваше. Прошу! — і жмут купюр на стіл.

«Він сьогодні надмірно збуджений, — подумав Грицан, хоча звістка про перемир’я Петлюри з поляками без погодження з галичанами і його самого приголомшила. — Так, треба стримувати Влодка, а то, не дай, Боже, кого-небудь застрелить…»

— Усі нами торгують, — забубонів Букієвський до себе. — Петлюра, соціал-демократи, смердючі більшовички…

Із-за сусіднього столика підвівся Горлицький. Поправив свій поношений піджак. Два кроки — і біля Грицана:

— Що він сказав? — кивнув на Букієвського.

— Хоч ти замовкни! — розсердився Ярослав.

Якби Букієвський був п’яним, не звернув би уваги на Горлицького й не чув би його слів. Але Букієвський був такий роздратований, що все бачив і все чув. Тож різко повернув голову й жбурнув межи очі Горлицькому:

— Хто такий Лазар Баранович? Ну?!

— Баранович?..

— Дубина! — оскаженів Букієвський.

— Баранович… — розгубився Іван. — Баранович…

— Ти — дубина! — гаркнув Букієвський.

— Спокій, товариство! — втрутився Поточняк, причуваючи біду. — Спокій! Я відповім. Лазар Баранович — ректор Києво-Могилянської академії, приятель Богдана Хмельницького… Поки що цього достатньо. І — спокій! А ви, — до Горлицького, — сідайте на своє місце і не лізьте, куди вас не просять. Ну, чого витріщив очі? Геть звідси!

Горлицький, наче пес, підібрав хвоста… Не знайшовши підтримки, посунув до свого стільця. Грицан запримітив, як люто стиснув він зуби, опаливши всіх поглядом.

— Давайте, хлопці, вип’ємо… — м’яко запропонував Ярослав.

— Дуже мудро! — схвалив Букієвський.

Вони замовили ще одну пляшку горілки. Потому ще. Букієвський сидів похнюплено. Курив цигарку за цигаркою.

— Здається, нас тут живцем згноять… — він вперто дивився в одну точку. — Невже безвихідь?

— Є вихід! — різко сказав Поточняк. — Тих, хто продає рідну землю, треба знищувати!

— До того дійде… — обізвався Вайда.

— Це не поможе, — захитав головою Букієвський наче сам до себе, не зводячи очей з вибраної точки. — Тут щось інше. Дайте ще краплю горілки…

Вони знову пили. Вони пили мовчки і багато, як і всі, хто заповнив цей шинок, якому дали назву «Якір». А Петрусь співав. Його ніхто, здається, не слухав.

Букієвський нарешті одірвав погляд від своєї точки і, п’яно похитуючись, потягнувся до дверей, похиливши голову й ні на кого не дивлячись.

— Як нудно… Як брудно… — думав вголос Вайда. — Слово честі, не хочеться жити…

Раптом у коридорі тріснув постріл. Розмови не вщухали, не переривав своєї пісні Дударик, — тепер багато було пострілів… Звикли. Лиш Грицан вискочив у коридор.

«Боже, який дурень!.. — він вжахнувся. — Треба ж додуматися! Що ж ти, чоловіче, наробив?»

Посеред коридора лежав Букієвський; голову заливала кров, а поруч димів пістолет. Смерділо порохом. Грицан приклав вухо до грудей —