Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

Вязло й Походзіло, покірливо вклонившись, пірнули в непомітні дверцята в стіні і пішли услід за служником. Довгенько підіймалися вони в напівтьмі якимись сходами, йшли переходами то вгору, то вниз — і нарешті опинилися в невельми великій, але показово прибраній залі, освітленій свічками. При стінах стояли лави зі спинками, прикрашеними вигадливою різьбою, а посередині кімнати стояли низенькі тапчани, столики, стільчики. Тапчани були вкриті ведмежими шкурами, такі ж шкури були розіслані на підлогах. Подушки на тапчанах, турецьких низеньких столиках, пуфиках були обшиті лосиними шкурами. Ну, це не привернуло особливої уваги отців—езуїтів. Головні окраси цієї кімнати були на стінах, обвішаних килимами.

О, то були окраси, гідні славного лицаря, що воліє вік свій скінчити не на тапчані, хай навіть укритому ведмежою шкурою, а на полі бою! Три стіни було вкрито найрізноманітнішою зброєю. На молодих панянок це все справляло враження, а на святих отців Влязла й Походзіла — то й ні: вони побували по світах, не раз заходили до зброярських крамниць, щоб і собі купити яке не яке знаряддячко — хай і непоказне, але безвідмовне… На стінах у пана коронного стражника висіли кольчуги, лицарські лати й шоломи, мисюрки й щити, мечі й сокирки, красувалися рушниці й пістолі, не було, правда, гармат, — але коли б пан Єжи Сондецький став раптом польним гетьманом, то він би над своєю головою начіпляв би ще й гармат і ядер замість люстр.

Біля вікна сидів за накритим зеленим сукном столом сам пан коронний стражник. На тих, хто зайшов, він навіть не поглянув, бо сидів до них спиною. Довгий, як вуж, пан Казімеж Влязло тут же оцінив позицію, в якій сидів пан Єжи, не вельми правильною. Досвідченому вбивці досить майстерно кинути ножа в його спину — і справу буде зроблено (якщо тільки пан коронний стражник не сидить у кольчузі—кошульці). Та доки вужоподібний пан Влязло думав про можливості ножокидання, жабоподібний пан Походзіло устиг постерегти з двох боків двох псів — не менших, ніж у дворі, тільки ті галасували, а ці лежать мовчки, мов статуї, — але кожен рух двох панотців відбивається в їхніх чотирьох очах, мов у зменшувальних дзеркальцях венеційського скла.

— Хто там? — не обертаючись, запитав пан коронний стражник.

Казімеж Влязло відповів своїм м’яким, аж писклявим голосом:

— Лаудетур Єзус Христус.

Те ж саме, але на октаву нижче, сказав і Казімеж Походзіло:

— Лаудетур Єзус Христус.

— Хто ж усе—таки? — знову не обертаючись запитав пан Єжи.

— Слуги вашмосці добродзєя святі отці—єзуїти Казімеж Влязло та Казімеж Походзіло!

Аж тоді пан коронний стражник обернувся з—за столу й підвівся, щоб стріти ним же викликаних людей. Підвів їх до тапчана, посадив. Сам сів на столик напроти, але потім зірвався з нього і почав ходити по кімнаті, щоразу дужче й дужче хвилюючись.

Він коротко, по—військовому скупо, змалював свою зустріч у Переяславі з чарівним дівчам «неземної вроди й не нашої породи». Змалював її зовнішність, на що отець—езуїт Влязло реагував схвальним похитуванням зміїною головою й вигинанням спини, а отець—єзуїт Походзіло — аж ніяк: дівча то й дівча, цього зілля на світі — як бур’яну.

Одне слово, пан коронний стражник без зайвих церемоній дав отцям—єзуїтам таке конкретне завдання:

— Треба знайти цю дівчину, якої ім’я Ганя і яка є православною, хоч і явно не тутешнього походження. Вона схожа на якусь перську царівну. Треба знайти її батьків чи тих, хто нею опікується. Треба прибрати — у будь—який спосіб — її нареченого. А він у неї мусить бути. І найголовніше — привезти її до мене в оцей замок. Щоб ніхто не знав!

— Нелегке завдання, ваша милосте!

— Буде ще важче!.. Треба її переконати в тім, що її доля — вийти заміж за мене. Треба переконати її, що я, пан Єжи Сондецький, роблю їй величезну честь. Треба, аби вона знала, що перед паном коронним стражником лежить велика і славна дорога і якби пан коронний стражник був шведом чи французом, то міг би й бути обраний королем Польщі…

— Дозвольте запитати, — втрутився пан Казімеж Походзіло. — А навіщо вам, пане коронний стражнику, дружина з простого роду? Як я розумію, вона не має в своєму роді ніяких гербів. Чи не ліпше було би панові коронному стражникові поєднати свою долю з панянкою знатного походження — ну, і, звісно ж, католичкою?!

Пан коронний стражник зупинився. Надресировані ним пси попіднімали вуха.

— Католичкою вона стане обов’язково, якщо покохає мене. Це — раз. По—друге, мій герб прикрасить її безгерб’я. Мій герб — яструб. Яструби не люблять віддавати будь—кому свою здобич. І беруть вони цю здобич на землі чи над землею, але разом з нею підносяться аж за хмари.

Отець—єзуїт Казімеж Влязло ніжно—ніжно поводив голівкою — і з його язика стекли солодкі слова:

— Дуже переконливу алегорію почули ми з вуст пана коронного стражника, якого знаємо як воїна небувалої хоробрості й вірності ідей. Ми просимо пана коронного стражника пробачити одному з нас не вельми доладне запитання про герби. Але пан коронний стражник зрозуміє й нас, що таке одруження значного пана—лицаря з гербом Яструба на звичайній селючці та ще й православній, — єсть то річ праве неслихана на наші часи. Але ми бендзєми моглі мєць тен надзєєн, же при вашмосці, яко при найвижчей в тень м’єйсьцю повадзє…

— Що—що? — перепитав пан Єжи.

— Ну, коротше кажучи, — втрутився отець—єзуїт Походзіло, — хоч як це трудно, але ми спробуємо зробити все як слід. Саме це мав сказати святий отець, мій брат Казимеж…

Але, побачивши, що пан коронний стражник усе ще стоїть насуплений, збився з рівної мови, перепитав:

— Пан коронний стражник іще чимось незадоволе—ний?

— Так… Тим, що один з вас назвав мою майбутню дружину селючкою…

— То він — алегорично!

— Так—так, то я вжив алегоричного образу, пане коронний стражнику, — вигнувся вужем