Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
А молодюсінька красуня йшла зі своїми подружками додому, на вулицю Гаптарівську, що над самим Трубежем, неподалік од базару. І несли дівчата з собою сулійки з свяченою водою: сьогодні був православний Великдень. І була це Бібігуль, тільки зараз уже звали її інакше — Ганею, а проте подумки Бібігуль весь час згадувала своє ім’я, згадувала батька Абдаллу, згадувала берег Чорного моря біля Синоиу і ще згадувала — Ярем—ка, який знову пішов у похід з козаками! Ну, та що ж! Він же в неї козак, а вона ось як вийде за нього заміж, то буде козачкою!..
Не знав усього цього пан Єжи, проте здогадувався, що така красуня не може жити без пари. Є хтось у її душі, є! Бо ж проїхав щойно зі своїми вояками повз неї та її подружок він, пан коронний стражник Єжи Сондецький, — так дівчата поглянули на нього та на його вірлів, а оця гурія з султанового гарему навіть брівцями своїми не повела! Отже, хтось уже є в її серці! І цьому «хтосеві» доведеться спізнатися з гнівом самого пана Сондецького!
Пан Єжи круто осадив свого коня, повернув його на задніх ногах, зіскочив хвацьки на землю:
— Христос воскрес, дівчатка!
Хоч і не католицький сьогодні Великдень, а православний, таж і католики, і православні одного Бога мають, одному Йсусу Христу моляться! Недаремно ж і Унію запроваджено, бо всі ми християни: і поляки, й українці.
— Воістину воскрес! — відповіли дівчата.
— О, й поцілуватися можна! Одного ж Бога діти!
Та дівчата пирснули і розбіглися в різні боки, мов зграйка горобличок.
І тільки одна залишилася перед паном Сондецьким — саме ота райська гурія, задля якої коронний стражник і затіяв усю цюю кумедію. Вона стояла посеред дороги й дивилася своїми дивними—дивними світло—карими очима просто на усміхненого пана з котячими вусами й пронизливими очима змії. У неї були чорні коси, а очі світлі, а вуста — мов коралеве намисто, яке зараз висіле) на її тонюній шийці…
Пан коронний стражник підійшов, тихенько взяв незнайомку за плечі — й поцілував її в холодні, байдужі до нього вуста.
— Як звуть тебе, красуне? — запитав пан коронний стражник.
— Ганею.
— А чиєю ж ти будеш?
— Не вашою, — кліпнула довгими віями красуня. Ого! Одразу відрізала! Ще й як смиренно!
— А ти знаєш, хто я такий?
— Не відаю. Бачу, що не переяславський…
— Я канівський коронний стражник пан Єжи Сондецький! Якщо хтось захоче тебе образити, красуне, одразу звертайся до мене!
— Я маю і в Переяславі захисників, пане коронний стражнику! — коротко і кротко відповіла красуня.
— В гості не запрошуєш?
— А то тато й мама вас запросять, а я ще маленька, пане коронний стражнику!
— А далеко вони відвідси?
— А то, пане коронний стражнику, ви й самі довідаєтеся. А мені казати не велено.
Вона поглянула своїми чи то світло—карими, чи то сірими очима в чорні гіпнотичні (так вважав сам пан Єжи Сондецький і спокушені ним дами, крім панни Зосі) очі коронного стражника, відсторонила його рукою і пішла собі дорогою далі.
— А що ж ти мені побажаєш, красуне?
— Здоровля й радості, пане, — відповіла, не всміхаючись, Бібігуль.
Вона заклопотано йшла додому. Бо розуміла, що зустріч ця не випадкова і просто так вона не закінчиться.
А пан Сондецький аж через три дні прибув до Канева…
Ох, як кипіла його душа! Ох, як прагнула вона невідомої переяславки!
Примчав додому — і негайно послав за добре знаними майстрами інтриг отцями—єзуїтами Влязлом та Походзілом.
І той, і другий жили аж у кляшторі. Доки за ними з’їздили, доки їх привезли, минуло чимало часу.
Пан коронний стражник мав вхід до свого кабінету з кількох місць замку. Так зручніше було приймати різних гостей та гостинь. Так, зрештою, зручніше буде і втікати, якщо бидло канівське підніметься на якусь ребелію, до якої закликає отой схизмат Закривидорога, — ох, і недолугі ж прізвища мають оці мужики, що в козаки позаписувалися; почитаєш реєстр, то нарегочешся з їхньої примітивності, а часом просто дурості, — ну, то це вже така божа воля…
Пан коронний стражник сидів у своєму кабінеті й займався важливими справами — читанням доносів та скарг, які надходили до нього з різних кінців Канівщини. Особливо любив він читати доноси — о, то просто розкіш! Така душевна ницість одкриває свої прірви перед твоїм духовним зором, що ну!
Звісна річ, отці—єзуїти Казімеж Влязло та Казімеж Походзіло не знали тієї хвилини, як ступили у двір замку, чим саме займається пан коронний стражник. Не знали вони й того, що пан Єжи так захопився читанням чергового доносу на Андрія Закривидорогу, що на короткий час навіть забув про чудовну переяславку. Отці—єзуїти Влязло й Походзіло ступили у двір замку з тильного боку. Щойно вони опинилися на кам’яній стежинці, що вела до непомітних дверей, як два прив’язані величезні пси кинулися їм настрічу.
Вийшов служник, одягнений не по—місцевому, а десь чи то по—венеційському, чи то по—іспанському. Проте розмовляв він тутешньою мовою драбів — отож, знаючи, що по отців—єзуїтів було післано, прогнав псів, загнав їх у буди і сказав:
— Ідіть за мною — я вас проведу до пана коронного стражника.
Отці
