Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

Настав листопад.

Напевно, Мікі ніколи не забуде той день, коли вперше побачив сніг. Спочатку йому здалося, ніби всі крилаті створіння світу скинули біле пір’я. Тоді пес відчув приємний, м’який і холодний килим під лапами. Його тіло загорілося новим вогнем, він відчув дикий запал — збудження, що охоплює вовка з приходом зими.

На Ніїву сніг подіяв зовсім інакше — навіть Мікі відчув, що приятель пригнічений, і тривожно чекав наслідків. Того дня, коли випав перший сніг, Мікі здивувала незбагненна поведінка Ніїви. Ведмедик заходився їсти таке, що раніше не вважав їжею. Завзято пережовував і ковтав м’які соснові голки, ласував сухою тістоподібною масою, що вкривала гнилі колоди. Та от нарешті Ніїва знайшов велику розколину серед скель — те «щось», якого так довго шукав. Це була глибока, темна й тепла печера.

Природа — дивовижна. Вона дає летючим створінням зір, якого людині годі сподіватися, а наземним — інстинкти незбагненної для людей сили. Річ у тім, що Ніїва обрав для першої Сплячки саме ту печеру, де його народила ведмедиця Нузак.

Він знайшов своє ліжко — заглиблення в м’якому ґрунті, вкрите ковдрою з шерсті Нузак. Щоправда, материн запах вивітрився. Ніїва вмостився в гніздечку, де народився, і тихенько рикнув наостанок до Мікі. Ведмедик ніби відчув ніжний дотик м’якої, але нездоланної сили, якій уже не міг опиратися, і сказав другові «На добраніч!»

Тієї ночі з Півночі прилетів шалений ПІПУ-КЕСТИН — перший зимовий буревій. А разом із ним вітер, що завивав, мов тисяча оскаженілих вовків. Дикий край непорушно застиг. Навіть у глибокому сховку до Мікі долинали стогони й галабурда заметілі, яка жбурляла сніг об стіни печери. Пес притиснувся до Ніїви, радіючи, що знайшлося укриття.

Вранці Мікі підійшов до отвору печери й ошелешено завмер. Його подиву не було меж: відучора світ змінився до невпізнаваності. Усе стало біле — сліпучо-біле до болю в очах. Сонце вже зійшло й кидало тисячі променистих блискавок яскравого світла, засліплюючи Мікі. Земля вбралася у всіяну діамантами сукню. Серед чагарників, каміння й дерев палахкотіли відблиски сонця, сонячні зайчики тремтіли на верхівках дерев, похилених під сніжним тягарем. Долина здавалася морем, серед якого чорною змією в’ється річка, яка поки що не замерзла. Мікі зроду не бачив такого дивовижного дня. Ще ніколи сонце не змушувало його серце вистрибувати з грудей, а кров закипати від дикого запалу. Мікі вискнув і побіг до Ніїви. Серед печерного мороку пролунав дзвінкий гавкіт. Мікі штурхонув приятеля носом. Той сонно буркнув, потягнувся, підвів голову й знову згорнувся калачиком. Пес спробував переконати ведмедика, що вже день і час вирушати, та все марно — Ніїва не реагував. Зрештою Мікі пішов до виходу, повсякчас озираючись у надії, що друг іде слідом. Розчарований песик вийшов на сніг. Протягом години він блукав неподалік від печери, намагаючись не віддалятися більше ніж на десять футів. Тричі повертався до Ніїви і знову кликав до денного світла. У глибині печери було темно, і Мікі намагався пояснити Ніїві, що той поводиться безглуздо, плутаючи день із ніччю, адже сонце давно зійшло. Усі спроби виявилися безуспішними. Ніїва впав у Сплячку, відправившись до УСКЕ-ПОУ-А-М’Ю — ведмежої країни снів.

Роздратований Мікі ледве стримувався, щоб не вкусити Ніїву за вухо. Поступово в ньому наростало дивне відчуття. Інстинкт, що слугує тваринам за людський здоровий глузд, змусив стривожитися. Відчуття дискомфорту посилювалося. Мікі страждав, невгамовно блукаючи поблизу печери. Пес ще раз навідався до Ніїви і зрештою подався в долину один одинцем.

Він був голодним, однак у перший день після буревію шансів знайти щось їстівне було обмаль. Зайці-біляки надійно сховалися під вітроломами та в інших укриттях і зачаїлися в теплі. Під час заметілі жодне лісове створіння не переміщалося, тому й слідів, за якими можна було б вистежити здобич, Мікі не бачив. Він прямував усе далі, час від часу провалюючись у м’який сніг аж по плечі, і вийшов до струмка. Водойма змінилася — такою Мікі її не бачив. Струмок взявся кригою, став темним і похмурим. Дзюркотлива пісня щедрого літа й золотої осені стихла. Новим голосом струмка стало монотонне булькання, у якому вчувалася загроза — буцімто ним заволодів темний злий дух. Той дух ніби застерігав Мікі, що часи змінилися і його батьківщиною керують нові закони і нова сила.

Пес обережно напився. Вода виявилася холодною, ба навіть крижаною. Мікі поволі усвідомлював, що в прекрасному новому світі бракує тепла і відсутній пульс життя. Він був сам-один. ОДИН-ОДНІСІНЬКИЙ! Все інше життя накрило снігом — здавалося, усе померло.

Мікі повернувся до Ніїви й пролежав біля нього весь день. Уночі він теж не висовував носа з печери. Лише підійшов до отвору помилуватися небесним склепінням, де сяяли зорі та, немов біле нічне сонце, плив місяць. Небесні світила й ті змінилися до невпізнаваності — стали безмірно сумирними й холодними. Сяйво заливало тепер нову землю — нестерпно білу й мовчазну.

На світанку Мікі знову спробував розбудити Ніїву, щоправда, цього разу не так наполегливо. Кусати приятеля за вухо вже не хотілося. Щось трапилося, та наразі Мікі не міг у цьому розібратися. Відчував переміну, але не міг її осягнути. Його охопив дивний страх і погане передчуття.

Мікі знову спустився в долину полювати. Цієї місячної ночі кролики, вочевидь, бешкетували, тому на узліссі Мікі натрапив на безліч слідів — підказок про нічні маршрути. Врешті-решт песикові пощастило: цього ранку вполювати сніданок було зовсім не складно. Він схопив здобич і поласував, тоді вполював ще одну, і ще одну. Мікі міг би продовжити, бо сніг підступно зраджував кроликів, й укриття обернулися на пастки. Мікі знову радів життю і почувався впевнено й бадьоро. Полювання ще ніколи не було таким успішним. Ніколи не траплялася йому така