Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен

гарматне ядро! Тепер уяви, що цю відстань тобі довелося б відмахати на крилах. Та ціла вічність минула б, а ти все ще летів би та й летів! А мільйонам ангелів доводиться щодня бувати на землі, щоб з’явитися у видіннях дітям на смертельній постелі та праведникам, — це ж їхня робота. Певна річ, під час виконання службових обов’язків вони з’являються з крилами; крім того, умирущі не впізнали б у них ангелів, якби побачили їх без крил. Та невже ти гадаєш, що вони прилітають на крилах? Звичайно, ні. Крила зносилися б на півдорозі, навіть махові пера повідвалювалися б, а кістяк крила оголився б і скидався б на рамку для повітряного змія перед тим, як її обклеюють папером. На небі відстані в мільярди разів більші, ангели мусять щодня гасати по всьому небу. Хіба обійдешся тут одними крилами? Звичайно, ні. Вони носять крила для форми, але будь-які відстані долають за одну мить — досить їм тільки захотіти. Килим-самоліт із арабських казок — непогана ідея, але наше земне уявлення про те, що ангели пролітають ці величезні відстані на незграбних крилах, — чистісіньке безглуздя! Наші молоді ангели обох статей завжди носять крила — яскраво-червоні, сині, зелені, золотаві, строкаті, райдужні, в колах, смугасті, — ніхто їх за це не засуджує, бо в їхньому віці це природно. Крила — дуже гарна річ, і вони личать молоді. Це найпомітніша й найкраща частина їхнього вбрання, ореол проти крил — то суща марниця.

— Та годі вже, — кажу я, — свої крила я засунув у шафу і нехай собі вони лежать там, поки на вулицях не буде грязюки по самісінькі вуха.

— Або ж урочистого прийому.

— А це що таке?

— А ось сьогодні ввечері зможеш побачити. Зустрічатимуть одного шинкаря із Джерсі-Сіті.

— Ану-ну, розкажи докладніше.

— Цей шинкар був навернений на молитовному зібранні Муді й Сенкі[82] в Нью-Йорку. Коли він повертався додому, то пором, на якому він їхав, зіткнувся з кораблем, і шинкар потонув. Він із тих, хто гадає, ніби в раю не тямитимуться з радощів, що спасається такий запеклий грішник, як він, тим-то він упевнений, що всі небожителі вийдуть назустріч з осаннами вітати його і що в царстві божому цього дня тільки й мови буде, що про нього. Цей шинкар тішиться думкою, що його поява викличе тут такий переполох, якого не траплялося вже хтозна-відколи. Я завжди помічав у померлих шинкарів таку особливість — вони не тільки сподіваються, що всі повибігають їм назустріч, але й певні, що їх зустрінуть процесією із смолоскипами!

— Виходить, його тут чекає розчарування?

— Аж ніяк! Тут не допускають, щоб будь-хто розчаровувався. Те, що йому хочеться мати при появі тут — тобто в межах розумного й не блюзнірського, — він може дістати. Завжди знайдеться кілька мільйонів чи мільярдів молодиків, для яких немає кращої розваги, аніж дерти горлянку, тинятися зі смолоскипами і взагалі веселитися через якогось там шинкаря. Це страшенно тішить шинкаря, це нікому не шкодить, це не коштує ані цента, а проте підтримує славу, що в раю всі новоприбулі щасливі й задоволені.

— Дуже добре. Я прийду подивитись, як вони зустрічатимуть шинкаря.

— У таких випадках заведено бути в парадному одязі. Отже, доведеться тобі взяти крила й усі інші причандали.

— А що саме?

— Ореол, арфу, пальмову гілку і так далі.

— Оце то так, — кажу. Мені дуже соромно, але річ у тім, що я повикидав їх у той самий день, коли залишив хор. У мене зовсім нічого нема, крім оцього хітона й крил.

— Ну, то пусте. Твої речі попідбирали й зберігають для тебе. Пошли по них.

— Я так і зроблю, Сенді. Але ти щось сказав про блюзнірські бажання, яким не судилося здійснитися.

— О, таких бажань дуже багато. Наприклад, у Брукліні живе проповідник, такий собі Толмедж[83], от його чекає велике розчарування. Він весь час каже під час своїх проповідей, що коли потрапить до раю, то перш за все обніме Авраама, Ісаака й Іакова, розцілує їх і поплаче у них на грудях. На землі мільйони людей живуть такими мріями. Щодня сюди прибуває не менше шістдесяти тисяч чоловік, котрим кортить в ту ж мить побігти до Авраама, Ісаака й Іакова, облапати їх і поплакати у них на грудях. Як ти сам розумієш, шістдесят тисяч на день — трохи важкувато для отих дідуганів. Якби їм спало на думку погодитись на це, то вони тільки те й робили б із року в рік, що давали б пригортати себе й обливати слізьми протягом тридцяти двох годин на добу. Вони завжди були б украй змучені втомою й мокрісінькі, як водяні щури. Хіба ж то був би для них рай? Та з такого раю втечеш неоглядки, сам розумієш. Вони добрі сумирні старі євреї, але цілувати сентиментальних балакунів з Брукліна люблять не більше, ніж ти. Запам’ятай мої слова: ніжність містера Толмеджа буде відхилено з вдячністю. Є межі привілеям обраних навіть на небі! Справді, якби Адам мусив показуватись кожному новоприбулому, котрому спало б на думку полупати на нього очима й попросити автографа, у нього не лишилось би часу ні для чого іншого! Толмедж заявив, що має намір засвідчити свою пошану Адамові, а так само Авраамові, Ісаакові й Іакові. Але йому доведеться відмовитись від цього наміру.

— А ти гадаєш, Толмедж і справді попаде сюди?

— Так, неодмінно, але ти не турбуйся, він водитиметься з такими, як сам, а їх тут більш ніж досить! Саме в цьому головна принада раю: хоч би що там казали проповідники, тут є всякого гатунку люди. Кожен зможе відшукати товариство собі до вподоби, а іншим дати спокій. Вже коли бог створив рай, то, повір, — зробив це як слід, на широку ногу!

Сенді послав по свої речі, я послав по свої, і близько дев’ятої години вечора ми почали вбиратись. Сенді каже:

— Тебе чекає величне видовище, Стормі. Очевидно, вийдуть декотрі із патріархів.

— Та невже?

— Майже напевно. Звичайно, вони добре-таки деруть носа. Як правило, вони дуже рідко показуються простій публіці. Мені здається, вони виходять зустрічати тільки грішників, які спасли душу в останню хвилину. Вони б і цього разу не показалися, але через земні традиції подібної церемонії ніяк не можна уникнути.

— І вони всі виходять, Сенді?

— Та ти що! Усі патріархи? Ні, щонайбільше двоє. Тут треба пробути п’ятдесят тисяч років — а то й більше, — поки хоч одним оком побачиш усіх патріархів і пророків. Відколи я тут,