Три мушкетери - Олександр Дюма

— А якщо він не приїде? — спитав Д'Артаньян.

— Якщо не приїде — значить, запізниться, тільки й того. Він може впасти з коня, може звалитися з мосту, від швидкої їзди може схопити запалення легенів. Ех, панове! Треба брати до уваги всі ймовірні випадковості. Життя — це безнастанний ланцюжок дрібних прикростей, які філософ, сміючись, перебирає замість чоток. Будьмо ж, подібно до мене, філософами!..

— Так-то воно так, — відповів Д'Артаньян. — Але мені набридло, відкорковуючи нову пляшку, щоразу остерігатися, чи вона, бува, не з погреба міледі.

— Ви надто затятий, Д'Артаньяне, — сказав Атос — Адже міледі така чарівна жінка!

— Жінка, позначена міткою найвищої якості! — мовив Портос і, своїм звичаєм, голосно зареготав.

Атос здригнувся, провів рукою по чолу, ніби витираючи піт, і підвівся, не в силі приховати нервового збудження.

Тим часом день минув, і хоч вечір спускався повільніше, ніж друзям хотілось би, але, зрештою, він усе-таки настав. До шинків посунули завсідники. Атос, діставши свою частку від вартості діаманта, частенько зазирав до «Гугенота». В панові де Бюзиньї, який, до речі, влаштував нашим друзям чудовий обід, він знайшов цілком гідного партнера. Отож вони, за звичкою, фали вдвох у кості, коли пробило сьому годину; повз вікна пройшли патрулі, які мали посилити сторожові пости. О пів на восьму просурмили вечірню зорю.

— Ми пропали! — прошепотів Д'Артаньян на вухо Атосові.

— Ви хочете сказати, що пропали наші гроші? — спокійно заперечив Атос, виймаючи з кишені чотири пістолі й кидаючи їх на стіл. — Ну, панове, — вів він далі, — б'ють зорю, ходімо спати.

Атос і Д'Артаньян вийшли з «Гугенота». Слідом за ними вийшли й Араміс з Портосом під руку. Араміс понуро бурмотів якісь вірші, а Портос у розпачі виривав волосинки з вусів.

Аж тут із темряви виступила постать, обриси якої здалися Д'Артаньянові дивно знайомими, і звичний його слуху голос сказав:

— Я приніс вам плащ, добродію; сьогодні надто холодний вечір.

— Планше! — радісно вигукнув Д'Артаньян.

— Планше! — підхопили Портос і Араміс.

— Авжеж, Планше, — мовив Атос — Що в цьому дивного? Він обіцяв приїхати о восьмій годині — а зараз саме б'є восьму. Молодець, Планше, ви вмієте дотримувати слова. Якщо вам коли-небудь схочеться піти від свого пана, я візьму вас до себе.

— О ні, — відповів Планше. — Я ніколи не піду від пана Д'Артаньяна.

Тої ж миті Д'Артаньян відчув, як Планше тицьнув йому в руку записку.

Д'Артаньянові дуже кортіло обійняти Планше, як це він зробив при його від'їзді; але юнак боявся, що така прихильність до слуги може видатися кому-небудь з перехожих підозрілою, і стримався.

— Записка у мене, — сказав він Атосові й решті друзів.

— Добре, — відповів Атос — Ходімо додому й прочитаємо. Записка пекла Д'Артаньянові пальці. Він хотів наддати ходи, та Атос узяв його під руку, і юнакові мимоволі довелося йти в ногу з другом.

Нарешті вони ввійшли до намету. Засвітили лампу; Планше став біля дверей, щоб ніхто не заскочив друзів зненацька, і Д'Артаньян тремтячою рукою зламав печатку й розгорнув листа.

В ньому було всього піврядка, написаного суто британським почерком за формою і в абсолютно спартанських виразах за змістом:

«Thank you, be easy», — тобто: «Дякую, будьте певні».

Атос узяв у Д'Артаньяна записку, підніс її до лампи, запалив і не випускав з рук доти, аж поки вона не перетворилася на попіл.

Потім він покликав Планше й сказав:

— А тепер, мій любий хлопче, можеш правити з нас свої сімсот ліврів, хоч ти й мало чим ризикував з такою запискою.

— Проте це не завадило мені відчайдушно хитрувати, аби тільки щасливо довезти її, — відповів Планше.

— То розкажи нам про свої пригоди! — мовив Д'Артаньян.

— О, моя розповідь була б дуже довгою, пане.

— Ти маєш слушність, Планше, — сказав Атос — До того ж, уже пробили зорю, і якщо наша лампа горітиме довше, ніж в інших, це помітять.

— Гаразд, лягаймо спати, — погодився Д'Артаньян. — Спи спокійно, Планше!

— Слово честі, пане, вперше за шістнадцять днів я засну спокійно!

— Я також! — вигукнув Д'Артаньян.

— Я також! — вигукнув Портос.

— Я також! — вигукнув Араміс.

— Ну що ж! Відкрити вам правду? Я також! — сказав Атос.

XIX. Приреченість

Тим часом міледі, мало не божеволіючи з люті й шкірячи зуби, немов загнана на корабель левиця, металася по палубі, ледве стримуючись, щоб не кинутися в море й не поплисти назад до берега. Їй було несила змиритися з думкою, що вона залишає Францію, не помстившися ні Д'Артаньянові, який образив її, ні Атосові, який насмілився їй погрожувати. Незабаром ця думка так полонила її, що, забувши про небезпеку, міледі почала благати капітана причалити до берега. Проте капітан, непохитний у своєму прагненні якнайшвидше вислизнути з поля зору французьких та англійських військових кораблів, як це намагається робити кажан, потрапивши поміж зграй пацюків та птахів, поспішав дістатися берегів Англії й рішуче відмовився пристати на те, що він вважав жіночими примхами. Він лише обіцяв своїй пасажирці, яку, до речі, кардинал доручив його особистому догляду, що висадить її, коли, звичайно, дозволять море і французи, в одному з бретанських портів — у Лоріані чи в Бресті. Але вітер був несприятливий, море хвилювалося, і капітанові доводилось докладати всіх сил, аби хоч якось утримати корабель на потрібному курсі. Через дев'ять днів після виходу з Шаранти міледі, бліда від горя й лютої злоби, побачила вдалині тільки синюваті береги Фіністера.

Вона прикинула: щоб дістатися з цього куточка Франції до кардинала, їй потрібно щонайменше три дні; як додати до них іще день на висадку — вийде чотири дні; додати ці чотири до решти дев'яти — буде тринадцять утрачених днів. Аж тринадцять днів, протягом яких у Лондоні могло статися стільки важливих подій! Міледі подумала, що цей її приїзд, безперечно, розлютить кардинала і що, ясна річ, він буде більш схильний слухати скарги на неї, ніж її звинувачення проти інших. Тому, коли корабель проходив повз Лоріан та Брест, вона вже не наполягала на висадці, а капітан, зі свого боку, навмисне не нагадував про це. Отож міледі продовжувала свій шлях, і того самого дня, коли Планше з Портсмута відпливав до Франції, довірена особа його високопреосвященства,