Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
— Аж плакати хочеться… — Вайда ледь не стогнав.
— Може, повторююся, але в наших піснях уже стільки болю, як ніде в світі,— сказав Грицан. — Земля просякнута кров’ю — люди піснями…
— Плачте, люди, так вам треба, як не вмієте а чи не хочете за себе постояти і себе відстояти…
Візьми, мати, піску жменю, Посій єго на каменю. Як той, мати, пісок зійде, Син твій з війни прийде…А в протилежному кутку села своя обізвалася пісня:
Уста єму посиніли, Чорні брови побіліли, Зуби в крові закипіли, Шнури шию переїли…Вони так і не дочекалися Петруся — зморила-заколихала обох ласкава, тиха українська ніч… Тепла ніч у крижаному світі.
Уранці тільки-но Дударик розіслав під крислатою грушкою коц, аби виложити на ньому снідання, — як перед плетеними з лози ворітьми виріс на змиленому коні гонець. Не вітаючись і не злазячи з буланого, гучно спитав:
— Хто тут сотник Вайда?
— Я, — підвівся Антон.
— Сідлайте коня — і в штаб корпусу!
— Уже?
— Я чекаю! — стримував коня, що бив копитом землю.
— Властиво, я готовий. Петрусю, коня!
— А снідати… — почав був хлопець.
— У Фастові! — гримнув гонець.
Аж Грицан здивувався — здивувався не тому, що гонець гримнув, — нижчі чином, діючи від імені начальства, самі бачать себе начальством… Грицана здивував гострий його слух: Дударик говорив зовсім тихо. І Грицан сказав:
— Слухай, Антоне, бери заодно й Петруся, посадиш на якийсь потяг, і хай чвалить до Вінниці, раз ми ухвалили відпустити.
— Резонно, — погодився Вайда. — Петрусю, ти чув?
— Чув…
— Хутчій, хутчій! — квапив гонець генерала Кравса.
Грицан так і не попрощався по-людськи з Дудариком: буланий під гінцем усе бив нетерпляче копитом.
— Підшукай мені нового джуру, — плигнувши в сідло на свого вороного, розпорядився Вайда.
— Будь спокійний!
Коні поскакали, а Грицан самотньо, мов приречений, стояв посеред двору. Пахло хлібом, медом, яблуками, полином і м’ятою — величний, сповнений власної гідності, доживав останні дні серпень… Уже табунилися птахи, а в берізки, що край дороги, з’явилася перша жовтизна… Ярослав зітхнув і сів снідати.
— Смачного!
Грицан підняв голову: опершись на виплетені з лози ворота, до нього привітно всміхався молодик з русявими патлами до пліч, з ширшими, ніж уста, бровами. А, це ж бо Іван Горлицький, співробітник «Стрільця».
— Дякую… Заходьте. — Ярослав зіп’явся на ноги і, простягти руку, повторив: — Заходьте, гостем будете. І прошу до столу…
— З великим задоволенням. Треба ж нам коли-небудь сісти за спільний стіл… — очі Горлицького весело заіскрилися.
— Що ви маєте на увазі?
— Те, що й ви…
— Ах, ті мені журналісти…
— Як і дипломати та історики…
— Пити щось будете?
— Спека…
— Ще ранок…
— Хіба склянку вина, як маєте.
— Тільки ром.
— Най буде, одна чарка не пошкодить, — лице Горлицького враз наче видовжилося. — То що, пом’янемо Вітовського?
— Що ви мелете?! — Грицан різко підвівся, але щоки вколов холод.
— Ви нічого не знаєте? — щиро здивувався Горлицький.
— А що? — і знов щоки вколов холод.
— Ви мене не розігруєте?
— Іване! — тепер холод пронизав Грицана наскрізь.
— У такому разі наберіться мужності, мій друже, — голос Горлицького став монотонним. — Літак, у якому летів з Парижа полковник Вітовський, збитий під Дзєрговіцами на Шльонську…
— Та що ви?!
— Прошу, як мені не вірите, — відкривши планшет, Горлицький вийняв газету. — Ось тут, тут…
Грицан у якомусь безумстві впився в чорні рядки: «…збитий польською прикордонною сторожею при перельоті німецько-польської границі. Всі загинули…»
— А може, це неправда?
— На жаль, правда. Повідомлення офіційне.
Осліп і оглух Грицан. Дмухнув уранішній вітер, і самотня берізка край дороги зронила ще один пожовклий листочок…
XIIПісля військової ради комендант III галицького корпусу, якому належало обложити і штурмувати-брати Київ, генерал Кравс, відпустивши командирів сотень, куренів та бригад, залишився сам — він хотів побути неодмінно на самоті. Бодай якийсь час. Проаналізувати пройдене, сягнути оком у завтра. Отже…
Отже, головний удар спрямовано на Київ. Перед тим у наступ на Вінницю ішов І Галицький корпус полковника Микитки, — III прямував за ним уздовж залізниці, не беручи участі в наступі, і тільки тоді, коли червоні здали місто, корпус вступив туди, а перед корпусом Микитки ставилось завдання здобути Бердичів.
Штаб свій генерал Кравс розмістив у віллі польського професора, в якій до того мала Свій осідок більшовицька «чрезвичайка», — тож над усіма входами були вимальовані