Голубий пакет - Георгій Михайлович Брянцев

Чорноп'ятов сидів не рухаючись і дивився порожніми очима в землю. Так, це був, мабуть, найвлучніший і найбільш зрадницький удар, завданий підпіллю. Загинув не тільки радист, який умів зберігати всі таємниці й зі смертю якого обірвався зв'язок з Великою землею; загинув не тільки Кость Голованов, вихрястий, кирпатий, пожадливий до діла і невгамовний вісімнадцятирічний хлопчина, якому б тільки жити й жити; загинув не тільки активний підпільник-патріот, який над усе ставив священну боротьбу з ворогами; загинула ще й людина, яка врятувала від смерті Чорноп'ятова, рискуючи при цьому своїм власним життям.

Скільки зусиль і клопоту, синівської любові й ласки виявив він, доглядаючи хворого і безпорадного Чорноп'ятова! Скільки разів годував його Кость із своїх рук! Скільки годин провів коло нього, нерухомого, охлялого, читаючи вголос оповідання Джека Лондона з пошарпаної, заяложеної книжки!

Вже давно Чорноп'ятов мріяв після того, як закінчиться війна, всиновити Костя, замінити йому померлого батька. І він якось було сказав про це Костеві, а той відповів коротенькою наївною фразою: «Ой! Аж не віриться!»

У своїх мріях Чорноп'ятов заходив далеко. Він бачив перед собою Костя-інженера, Костя-офіцера, Костя-вченого. Він твердо вірив, що це буде, що інакше й бути не може. В нього не було сумніву в тому, що його дружина, вже дорослі син та дочка візьмуть найпалкішу участь у долі юнака.

І все пішло шкереберть. Костя нема і вже ніколи не буде. Можливо, зустрінеться на життєвому шляху Чорноп'ятова ще багато чудових і розумних хлопців, таких же чуйних і людяних, але це вже будуть інші, а не Кость…

Чорноп'ятов насилу підвівся. Горе придавило його. Різка зморшка лягла між бровами, очі згасли. Дорога з бульвару до лазні здалася йому найдовшою за все його сорокап'ятилітнє життя.

Відчинивши двері й спустившись униз, Чорноп'ятов постояв деякий час коло верстака, дивлячись на все порожнім і блукаючим поглядом.

Він закурив, замислився. Та життя нагадувало про себе. Воно не чекало, вимагало боротьби, вимагало його, Чорноп'ятова, сил.

— Прощай, Костю! — вголос промовив Чорноп'ятов. — Ми не забудемо тебе!..

14

Вернувшись від командуючого армією, полковник Бакланов вийшов з машини біля околиці свого сільця й попростував до буднику.

У палісадниках перед хатами відцвітав бузок, і його пряний аромат висів над вулицею. Цього року він цвів особливо буйно, дружно й довго, наче йому кортіло дочекатися повернення тих, хто його саджав, вирощував і пестив.

Зруйноване сільце з де-не-де уцілілими хатинками, все простріляне й обгоріле, різко контрастувало із святковим цвітінням бузку й навівало смуток.

Бакланов обійшов колодязний зруб, біля якого хазяйнували солдати, оголені до пояса. Залишаючи село, гітлерівці пристрелили двох псів і вкинули їх у колодязь. Солдати вичистили його і тепер вичерпували звідти воду.

Біля входу до хати стояв вартовий, а на східцях гапку сидів капітан Дмитрієвський. Побачивши Бакланова, він кинув недокурену цигарку, встав і спустився з гайку, даючи дорогу полковникові.

Бакланов мовчки пройшов до хати, слідом за ним попрямував Дмитрієвський.

— Снідали, капітане? — спитав Бакланов, скинувши кашкета й повісивши його на цвях.

— Тільки що…

— Шкода, я думав, що сьогодні будете мені за компанію. — Він підійшов до вікна і розчинив його навстіж. Запах бузку полився в кімнату. — Як Горєлов?

— Мовчить, — відказав Дмитрієвський.

Бакланов почекав трохи, дивлячись у вікно, потім сказав:

— Командуючий і член Військової ради схвалили наше рішення. Захоплені горєловською групою документи дуже важливі. Наказано вивезти їх за всяку ціну і негайно. Командування фронту додержується такої ж думки.

Вони розмовляли, стоячи посеред кімнати один проти одного.

Говорили з Юлією Василівною?

Так точно, говорив, і докладно.

— Ну?

— Вона готова.

Бакланов зітхнув:

— Яв цьому не сумнівався. Юлія Василівна завжди готова. Ну що ж… запросіть її сюди.

— Слухаю, — відповів Дмитрієвський і вийшов.

Бакланов підійшов до польового телефону.

— Чайка? Прошу шістнадцятого. Так, так… Доброго здоров'я, Володимире Дмитровичу! Уже знаєте? От і добре. А час я вам скажу… Так. Машина потрібна буде о двадцять третій нуль-нуль. Звичайно, післязавтра (що умовно означало «сьогодні»). Так, на викид. Через годину я підішлю капітана Дмитрієвського. Домовились? Єсть!

Бакланов поклав трубку й пройшовся по кімнаті. Через вікно крізь сітку розквітлого галуззя бузку проціджувалося сонячне світло. Воно дробилось на скалочки, вистилало підлогу строкатим килимом і робило кімнату святково прибраною і веселою.

Але на душі в полковника було невесело: горєловський кореспондент мовчав. Він не з'явився на контрольний сеанс і не відповідав на виклики армійського радіоцентра. Тривожні догадки й припущення межували вже з упевненістю: значить, там, у Горєлові, скоїлось якесь лихо. Але яке? На це ніхто не міг відповісти.

І само по собі напрошувалося питання: якщо там щось сталося, то чи не вплине це на виконання завдання Тумановою?

Це дуже непокоїло не тільки Бакланова, а й члена Військової ради та командуючого армією. Але іншого виходу не було.

«Вся надія на Чорноп'ятова, — подумав Бакланов. — Григорій Опанасович не повинен схибити. Він стріляний горобець. Та й Юлія Василівна людина вже досвідчена в таких справах. Знайде рішення на місці. Немислимо зараз передбачити всі можливості й перешкоди. Якась частка риску неминуча в підпільній роботі. Наше завдання — звести цю частку до можливого мінімуму». Стук у двері перервав роздуми Бакланова.

— Заходьте! Заходьте! — голосно запросив він.

Увійшли капітан Дмитрієвський і лейтенант Туманова, дівчина років двадцяти двох. Вона ступнула раз, стала в положенні «струнко» і, приклавши руку до пілотки, відрекомендувалась:

— Товаришу гвардії полковник, лейтенант Туманова з'явилась на ваш виклик.

Бакланов мимоволі замилувався нею. У звичайній, але гарно припасованій червоноармійській гімнастьорці з польовими погонами, в куценькій шерстяній спідничці чорного кольору, в гарненьких хромових чобітках Туманова здавалась дуже молодою, стрункою і привабливою. На її хвилястому густому волоссі, зібраному ззаду в тугий вузол, насилу трималась пілотка. Орден Червоного Прапора і медаль «За відвагу» виблискували на гімнастьорці.

— Здрастуйте, Юліє Василівно, і ще раз здрастуйте! — привітав її Бакланов, узяв за руку, підвів до стола й посадовив на табуретці. — Як я зрозумів капітана, ви згодні?

— Так, — відповіла Туманова. — Я готова. Тільки б досвіду вистачило…

Бакланов лукаво і трохи сумно посміхнувся.

— Я не звик говорити компліменти. Не прибіднюйтесь… Зачиніть, будь ласка, вікно.

Капітан зачинив вікно і став осторонь, біля стіни.

— Чи все вам ясно? — звернувся Бакланов до Туманової.

— Все ясно. Наскільки тут можливо, я ознайомилась із справами й умовами горєловської групи. Докладу всіх зусиль, щоб справитись із завданням, — спокійним і рівним голосом сказала Туманова.

— Добре! — схвально озвався Бакланов. — Але я не хочу від вас приховувати: там можуть бути несподіванки.