Острів Тамбукту - Марко Марчевський

Над головою почулися кроки — хтось спускався залізними східцями.

— Вночі я знову прийду, — сказав я і швидко відійшов од камери.

Сміт чекав на мене в кінці коридора.

— Що вони хочуть од дівчини? — обурювався він. — Навіщо привезли її сюди? Це ж не люди — ні!

— Коли ви змінили свою думку? — запитав я. — Раніше ви вважали, що полон краще, ніж свобода, якою ви користувалися на острові.

— Не нагадуйте мені про це, сер… Я не знав японців.

З кухні долинув крикливий голос кока, і Сміт поспішив піти.

Трохи пізніше прибіг на кухню захеканий ординарець Сігеміцу і щось забубонів по-японському, злякано поглядаючи на мене. З усього я зрозумів тільки одне слово — капітано, але й цього було досить, щоб здогадатись, що капітан викликає мене. Я пішов за жвавим підтягнутим ординарцем і думав: «Навіщо я потрібен капітанові Сігеміцу? Про нові переговори з тубільцями не може бути й мови. Тоді — навіщо ж? Може, надумав звільнити Зінгу, щоб завоювати серце її батька? Але цього не може бути. Капітанові Сігеміцу був потрібен сам вождь або його голова, а не серце й прихильність».

Ординарець постукав у двері каюти. Капітан відчинив і зустрів мене, широко посміхаючись.

— Чия це касетка? — спитав він.

Тільки зараз я помітив на підлозі касетку Сміта, закопчену і обгорілу, але зовсім цілу.

— Мої солдати знайшли її на одному з попелищ у селищі. Ваша?

— Ні.

— А чия? — витріщився на мене капітан. — Може, Сміта?

— Не знаю.

Капітан послав ординарця за Смітом. За хвилину той з'явився блідий, виснажений…

— Ваша? — запитав його капітан і вказав на касетку.

Сміт здригнувся і ще дужче зблід.

— Ясно! — сказав Сігеміцу. — Дайте мені ключ!

Сміт трохи помовчав, потім різко заявив:

— Не дам!

Капітан викликав ординарця і наказав йому обшукати кишені плантатора. Трохи згодом солдат подав капітанові ключ від касетки.

— О'кей! — радісно вигукнув капітан і наказав нам вийти.

— Мародер! Пограбував мене серед білого дня! — обурювався Сміт, коли ми йшли на кухню. — Це не офіцер! Цей капітан — справжня потвора.

Несподіваний напад. Смерть капітана Сігеміцу. Під прапором «свободи» і «демократії». Зустріч з американським контр-адміралом. Я знову в ролі посередника. Зустріч біля Скелі Вітрів. Зінга повертається до своїх.

Наступного дня, на світанку, коли всі ще спали, поблизу пролунав оглушливий гуркіт. Підлога, на якій я спав, задвигтіла. Підводний човен захитався, мов під час сильної бурі. На палубі було чути крики, тупотіння ніг, уривчасті команди. Ще сонні, матроси поспішали зайняти місця біля двох гармат, а капітан Сігеміцу — босий, в розстебнутому кітелі, простоволосий — направив бінокль на захід, де виднілися два бойових кораблі. Пролунав новий постріл, і за мить поблизу підводного човна вибухнув другий снаряд. Величезний стовп води, ніби викинутий вулканом, залив палубу. Капітан підбіг до гармати, сам навів її і дав команду. Обидва стволи вивергнули вогонь. Сильний гуркіт оглушив мене, а за якусь мить біля кораблів, що виднілись оддалік, піднялися два водяних стовпи. Навколо підводного човна почали, мов град, сипатися снаряди. Залізні осколки свистіли і з тупим брязкотом вдарялися об корпус. Вода навколо закипіла, і високі хвилі загойдали човен. Капітан Сігеміцу кричав щось матросам, але вибухи снарядів і стрільба гармат заглушили його голос. Тепер він мав вигляд маленького безпорадного хлопчика.

Раптом підводний човен підскочив, немов підкинутий велетенською силою, накренився на лівий бік і почав повільно тонути. Внизу, в приміщеннях, почувся сильний шум, ніби туди прорвалася бурхлива ріка. На палубі зчинилася справжня паніка. Матроси залишили гармати і кинулися до гумових човнів, а капітан бігав слідом за ними з пістолетом у руці і щось кричав. У цю мить осколок снаряда вдарив його в груди, і він упав ниць на палубу.

Матроси спустили гумові човни й кинулися до трапа рятуватися.

Я спустився залізними сходами в коридор. Вода там сягала вже до колін. Забіг у кухню — там нікого не було. Я схопив сокиру, якою повар розрубував м'ясо, і кинувся назад затопленим коридором до камери, в якій була замкнена Зінга. Кількома ударами я розбив двері. Побачивши мене, Зінга кинулась назустріч.

— Андо! Гинемо! Андо!

— Біжімо! — крикнув я і потягнув її за руку.

Ми вибігли на палубу. Японці вже повскакували в човен і швидко гребли до берега. Сміт, перехилившись через борт, одчайдушно махав руками і благав узяти його в човен, але ніхто на нього не звертав уваги. Підводний човен вже до половини затонув. Ще кілька хвилин, і він піде на дно разом з нами. Треба було поспішати. Раптом я згадав про щоденник Магеллана. Він, мабуть, був у каюті капітана Сігеміцу. Піти його забрати? До дідька! За кілька хвилин він буд» на дні разом з підводним човном. Шкода, звичайно… Але нічого не зробиш. Життя мені дорожче за щоденник Магеллана.

Із кубрика вийшов Стерн із рятувальним поясом на грудях. Побачивши нас, він тривожно закричав:

— Ви ще тут, а я вас скрізь шукав! Біжімо! Рятуймося!

Обидва кораблі підійшли досить близько, і ми ясно бачили їхні прапори.

— Американський! — закричав Сміт. — Он вони спускають човни! Зараз вони нас врятують! — І, замахавши руками американським морякам, він закричав: — Сюди! Сюди! —