Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

— Розказ є розказ, Яремку! — категорично сказав Кіндрат. — Чи ти хочеш, щоб ми тебе зараз одвели до полковника?.. Ану, злазь з коня та повертай назад!..

Мусив Яремко злізти з коня і під конвоєм козаків повернути на своє місце.

Ліг між Ляскалом та Цабекалом. Ліг обережно, щоб не побудити товаришів…

— Не пропустили? — запитав Ляскало.

— Не пропустили… — прошепотів Яремко.

— Я так і думав, — позіхнув Ляскало.

— Еге ж, я теж, — озвався Цабекало…

Гетьманові довго не спалося, а потім—таки перед ранком — задрімав. Приснився йому Дніпро, а на дніпровому березі — дружина Ганна. Стоїть по коліна в прозорій воді, що плине і плине з віків і в віки, однією рукою від сонця прикрилася, а в другій цілий жмут різної білизни тримає — оце випрала, а зараз прийшла полоскати.

І дивиться Дорошенко — а Ганна його красива, гарна, аж сяє на сонці. Боже мій, як рідко він бачив свою дружину—красупю — все походи, все бої, все військові клопоти! А вона родила йому дітей, на ноги ставила їх — бо батькові ж усе ніколи та й ніколи, — виховувала, щоб любили рідну Україну, як сонце в небі… І краса її квіт—ла для нього, для Михайла, а він, Михайло Дорошенко, надто мало дивився на цю красу, — а Бог же все це для нього, її коханого, сотворив!.. А тепер їй уже багато літ, уже й бабою стала вона, та все одно як багато від краси її лишилося ще в ній і на ній!.. Стоїть його Ганна, виглядає свого Михайла з походу!..

І бачить гетьман сум у її очах, і вдивляється в ці дивні карі очі, і здається йому, що він більше їх ніколи не побачить!.. І моторошно стало Дорошенкові, і скрикнув він уві сні, мов поранений ведмідь. Прокинувся, помацав довкола себе, прийшов до тями…

— Уф—ф–ф! — зітхнув на повні груди. На душі трохи полегшало. Це ж сон, усього—на—всього сон. Жива його Ганна, дай боже їй ще сто літ життя!..

Але треба б їй з походу написати цидулу та й післати з оказією!..

Ось сьогодні вибухнуть порохові заряди під мурами Кафи — і ринуть козаки у проломи, і поведе їх у нічний бій гетьман Михайло Дорошенко!.. А взавтра уранці, як Бог допоможе й вони візьмуть Кафу, він напише своїй Ганні листа з походу — хай не турбується, хай береже себе — і для дітей, і для онуків, і звісно ж, для нього, чоловіка свого, Михайла, Федорового сина…

Ранок розгорявся над світом. Сонце ще не встало, але воно вже золотило рожевим сяйвом недалеке море і далекі хмари в небесах…

Для п’яти тисяч яничарів та сипахів, що затаїлися у скелях Карадагу і чекали вечора, день тривав надто довго. Турки боялися одного: як би Дорошенко та Шагін не дізналися про те, що вони висадилися в цій місцині. Якщо довідаються — буде непереливки! Місцина пустельна, дика; куди тікати — яничарам та сипахам не відомо. Якщо налетять козаки чи татари — то трудно буде відбитися…

Амурат—баші, що командував цим військом, був спокійний. Він пересвідчився, що люди, на яких покладався Кантемір, слова свого дотримують. По—перше, на березі вночі не було варти, яка могла би підняти тривогу. По—друге, і вдень ніхто сюди не з’явився. А раніше проїздило по кілька козаків, пильнувало. Про це знав сам Кантемір. Отже, все йде, як задумано. Тепер треба думати про третє. А третє — таке: щойно зайде сонце й почне темніти, загін рушить уперед, на Кафу. Отже, загін Амурата—баші йде прямо на гетьманський курінь! Ну, й там треба зробити все, щоб Дорошенко не вийшов живим із тієї веремії, яка розкрутиться! Тут же повинні розчинитися ворота — і ще п’ять тисяч яничарів та сипахів накинуться на гетьманський полк! Ворога буде перемелено! Гетьманську голову буде виставлено над брамою Кафи! Всі мурзи, які підтримували Шагіна, перебіжать на бік Кантеміра! А новий гетьман, якого козаки навіть не встигнуть обрати, гетьман, який сам себе оголосить доводцею козацького війська, зніме облогу з Кафи, забере рештки свого війська і піде на Україну… Так гарно все розписано в Кантеміра, так воно й буде, якщо Кантемірова агентура в козацькому війську не підведе!

Десь під вечір Амурат—баші виліз на високу гору, що підіймалася над морем і над степом, і, приклавши до ока зірну трубу, намагався роздивитися, що воно відбувається біля Кафи. Нічого не відбувалося. Козаки явно дочогось готувалися, і він, Амурат—баші, повинен їх випередити.

Злазити з гори було значно важче, ніж вилазити на неї. Кілька разів його ноги ослизалися на камінні, і Амурат—баші ледь не загримів униз. Коли думав про це — то йому аж у п’ятах кололо. Це ж треба — отаке! Пройти стільки походів, здобути стільки перемог — і зараз, перед однією з найважливіших перемог його життя, зірватися з каменя і розбитися! Що ж тоді робило б його військо? Чи пішло б воно з таким завзяттям на ворога, як ходило, коли вів його Амурат—баші?!

Після вечірнього езану, сотворивши намаз, п’ятитисячне військо Амурата—баші рушило вперед, на Кафу.

Попереду риссю йшла кіннота — важко озброєні сипахи повинні були за годину добутися до козацьких лав.

За сипахами швидким кроком ішла піхота. Час від часу вони змінювали—свій крок з ходи на біг. Вони досягнуть мети трохи пізніше. Якраз тоді, коли між козаками й сипахами розгориться бій і ніхто не знатиме, на чий бік хилиться перевага, за діло візьмуться яничари — і хай тоді дрижить ворог!..

Сонце зайшло, надходив вечір, але ще було видно.

Армія Амурата—баші йшла мовчки, мов кожен з воїнів набрав у рот води. Тому вона здавалася чимось потойбічним, чимось наче побаченим уві сні чи маренні…