Вежа блазнів - Анджей Сапковський

— Якби не ти, — Самсон Медок ніби читав його думки, — дівчина не вийшла б живою із замка Бодак. Ти врятував її.

— А може, і нас також, — Шарлей облизав ложку. — Старий Біберштайн тільки так розіслав погоні, а ми — якщо хтось із вас цього ще не помітив — дуже близько від місця нападу, набагато ближче, ніж учора ввечері. Якби нас зловили… Гм-м-м… Може, панна, пам'ятаючи про порятунок, прийде нам на допомогу і заступиться за нас, виблагає у батечка цілість наших членів?

— Якщо захоче, — тверезо зауважив Самсон. — І якщо встигне.

Рейневан не прокоментував. Доїв суп.

— Ви, — сказав він, — теж справили на мене враження. У Бодаку було п'ятеро озброєних рубак-раубрітерів. А ви дали собі з ними раду…

— Вони були п'яні, — скривився Шарлей. — Якби не це… Але факт залишається фактом, я з непідробним здивуванням дивився на бойові подвиги присутнього тут Самсона Медка. А якби ти бачив, Рейнмаре, як він висаджував браму! Слово честі, якби королева Ядвіга мала когось такого для допомоги під брамою Вавеля, то зараз ми мали би Габсбургів на польському троні… А потім наш Самсон розгромив негідних філістимлян. Коротко кажучи: саме завдяки йому ми обидва живемо.

— Але, Шарлею…

— Завдяки тобі ми живі, скромний чоловіче. Крапка. Завдяки йому ж, знай це, Рейнмаре, ми знайшли тебе. На роздоріжжі, коли довелося вибирати, я схилявся радше до Бардо, але Самсон уперся, щоби таки Франкенштейн. Стверджував, що в нього — передчуття. Зазвичай я висміюю такі передчуття, але в цьому випадку, маючи справу з істотою надприродною, прибульцем з потойбіччя…

— Ти послухався, — урвав його Самсон, який уже призвичаївся не зважати на глузування. — Як виявилося, це було мудре рішення.

— Нема що казати. Ех, Рейнмаре, як же я зрадів, уздрівши тебе на ринку славного міста Франкенштейна, на тлі прилавка з пантофлями, у тіні вежі ратуші. Чи я вже говорив тобі, як сильно…

— Говорив.

— Радість від того, що я тебе бачу, — не дав перебити себе демерит, — вплинула також — і про це я хотів би тебе повідомити — на незначні поправки в моїх планах. Після твоїх останніх діянь, особливо після цирку з Гайном фон Чірне, показового виступу на зембицькому турнірі та пашталакання перед Буко з приводу колектора, я пообіцяв собі, що коли ми нарешті доберемося до Угорщини, коли ти опинишся у безпеці, я відразу ж після прибуття в Буду відведу тебе на міст через Дунай і так копну в дупу, що ти злетиш у ріку. Втішений і зворушений, нині я скасовую свої наміри. Принаймні на якийсь час. Гей, господарю! Пива! Швидко!

Довелося зачекати, корчмар не надто квапився. Спочатку його ввели в оману вираз обличчя і гордовитий голос Шарлея, однак він не міг не помітити, що ще раніше, замовляючи суп, гості досить гарячково підбили баланс, випорпуючи скойці і гелери з дна гаманців і з закамарків кишень. У корчмі, розташованій в аркадній галереї навпроти ратуші, аж ніяк не кишіло клієнтами, одначе корчмар надто себе цінував, щоб із зайвою послужливістю реагувати на окрики перших-ліпших лапсердаків.

Рейневан ковтнув пива, дивлячись на обдертих дітей, які бабралися в жовтій калюжі між ганебним стовпом і колодязем.

— Діти — майбутнє нації, — піймав його погляд Шарлей. — Наше майбутнє. Що ж, як таке воно обіцяє бути нецікавим. По-перше, убогим. По-друге, смердючим, нехлюйним і відразливо непривабливим.

— Справді так, — погодився Самсон. — Але ж цьому можна зарадити. Замість нарікати, треба про нього подбати. Вимити. Нагодувати. Дати освіту. І тоді майбутнє — забезпечене.

— І хто ж, по-твоєму, повинен цим зайнятися?

— Не я, — знизав плечима велетень. — Мене це не стосується. У мене у вашому світі однаково немає майбутнього.

— Правда. Я й забув, — Шарлей кинув шматок змоченого в супі хліба собаці, що крутився поблизу. Собака був настільки худий, що аж зігнувся в три погибелі. А хліб він не з'їв, а проковтнув, як кит Йону.

— Цікаво, — замислився Рейневан, — чи цей псисько коли-небудь бачив костомаху?

— Напевно, тоді, — знизав плечима демерит, — коли мав зламану лапу. Але, як справедливо мовить Самсон, мене це не стосується. У мене також немає тут майбутнього, а якщо навіть і є, то воно здається мені ще більш засраним, ніж оці дітваки, і жалюгіднішим, ніж оцей-от собака. Країна мадярів видається мені зараз віддаленішою, ніж Ultima Thule[465]. Мене не обдурить хвилинна ідилія у вигляді тихого містечка Франкенштейна, пива, квасолевого супу і підсоленого хліба. За мить Рейневан зустріне яку-небудь панну, і станеться те, що й завжди. Знову доведеться брати ноги на плечі й утікати, щоби врешті-решт опинитися десь у глушині. Або в поганому товаристві.

— Але, Шарлею, — Самсон теж кинув собаці хліба, — від Опави нас відділяє тільки трохи більше ніж двадцять миль. А від Опави до Угорщини — всього якихось вісімдесят. Це не так уже й багато.

— Я бачу, ти там, у потойбіччі, вивчав географію східних окраїн Європи?

— Я багато різного вивчав, але не в цьому річ. Річ у тім, аби мислити позитивно.

— Я завжди мислю позитивно, — Шарлей відпив пива. — Мій оптимізм тільки зрідка щось порушує. І це має бути щось серйозне. Щось таке, скажімо, як перспектива далекої подорожі при цілковитій відсутності готівки. Наявність на трьох двох коней, причому в одного — запалення копит. А також той факт, що один із нас поранений. Як там твоя рука, Самсоне?

Велетень не відповів, зайнятий пивом, лишень ворухнув перев'язаною рукою, показуючи, що з нею все гаразд.

— Я радий, — Шарлей глянув на небо. — Однією проблемою менше. Але інші нікуди не дінуться.

— Дінуться. Принаймні частково.

— Що ти хочеш цим сказати, дорогий наш Рейнмаре?

— Цього разу, — Рейневан гордо підняв голову, — нам допоможуть не твої, а мої зв'язки. Я маю у Франкенштейні знайомих.

— А чи не йдеться часом, дозволю собі запитати, — зацікавився Шарлей, — про яку-небудь заміжню жінку? Удову? Дівицю на виданні? Черницю? Іншу дочку Єви, представницю прекрасної статі?

— Невдалі жарти. І даремні побоювання. Мій тутешній знайомий — диякон костелу Воздвиження Святого Хреста. Домініканець.

— Ха! — Шарлей енергійно поставив кухоль на стіл. — Якщо так, то краще вже чергова заміжня жінка. Рейнмаре, дорогий, чи ти часом не відчуваєш постійного болю голови? Не маєш нудоти і запаморочень? В очах тобі не двоїться?

— Знаю,