Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен

дещо сказати вам. Я щойно повернувся додому з Мексіки й почув про подію, що трапилась у вашому місті. Ви, звісно, не знаєте, хто сказав ті слова, а я знаю, і, крім мене, не знає ніхто. Сказав їх Гудсон. Ми з ним познайомилися багато років тому. Тієї ночі я був проїздом у вашому місті й зупинився в нього, чекаючи нічного поїзда. Мені довелося почути слова, з якими він звернувся до незнайомця, що перестрів нас на темній вулиці, — то було на Гейл-Елі. Ми багато говорили про цю зустріч по дорозі й потім, коли курили у нього вдома. У розмові Гудсон згадував про багатьох ваших земляків — здебільшого в дуже несхвальних виразах. Тільки про двох-трьох він висловився більш-менш доброзичливо — між іншим, і про вас. Повторюю: більш-менш доброзичливо, але й тільки. Пам’ятаю, як він сказав, що жоден з громадян Гедліберга не здобув його прихильності — ні один, але нібито ви — здається, мова йшла саме про вас, я майже певен у тому, — ви зробили йому якось дуже велику послугу, можливо, навіть не усвідомлюючи всієї її ціни. Гудсон додав, що якби був багатим, то по смерті залишив би вам у спадщину все, що мав, а решті городян дісталися б самі прокляття. Отже, коли цю послугу зробили справді ви, то ви — його законний спадкоємець і мішок із золотом по праву належить вам. Я знаю, що можу покластися на вашу честь і сумління — бо цим своїм традиційним чеснотам не зрадив ще жоден громадянин міста Гедліберга, — і тому хочу переказати вам слова Гудсона. Я переконаний, що коли він мав на увазі не вас, то ви відшукаєте ту людину і подбаєте про те, аби борг вдячності небіжчика Гудсона за вищезгадану послугу був сплачений. Ось ці слова: «Ви не така погана людина. Ідіть і спробуйте виправитись».

Говард Л. Стефенсон

— Гроші наші, Едварде! Я така вдячна, така вдячна… Поцілуй мене, любий, бо ми вже й забули, що таке поцілунки… А як вони нам потрібні… гроші, звісно… Тепер ти не залежиш ні від Пінкертона, ні від його банку. Скінчилося твоє рабство! Господи, в мене наче крила виросли від радості.

Які щасливі хвилини переживало подружжя Річардсів, сидячи на канапці та осипаючи одне одного пестощами! Немовби повернулися колишні дні — ті дні, що почалися для них після заручин і тривали без перерви доти, доки незнайомець не приніс до них у хату ці страшні гроші. Трохи згодом жінка сказала:

— Едварде! Яке щастя, що ти так прислужився цьому бідолашному Гудсонові! Він мені ніколи не подобався, а тепер я його навіть люблю. І як це гарно й благородно з твого боку, що ти нікому не сказав, ні перед ким не вихвалявся! — А тоді з докором у голосі: — Але мені, Едварде, слід було розказати. Як-не-як, а я твоя дружина.

— Ти знаєш, Мері… я… е-е…

— Годі тобі мекати й затинатись, Едварде, — краще розкажи, як це було. Я завжди любила тебе, а тепер ти — моя гордість. Усі думають, що в нашому місті була тільки одна добра й благородна душа, а виявляється, що… Едварде, чому ти мовчиш?

— Я… е-е… я… Ні, Мері, не можу!

— Не можеш? Чому не можеш?

— Бачиш… він… він… я дав слово, що мовчатиму.

Дружина зміряла його поглядом від голови до п’ят і з притиском промовила:

— Дав йо-му сло-во? Едварде, навіщо ти мені це кажеш?

— Мері! Невже ти думаєш, що я здатний брехати?

Місіс Річардс занепокоєно помовчала, а тоді взяла чоловіка за руку й сказала:

— Ні… ні. Ми й так зайшли надто далеко… Боронь нас боже від цього. За все своє життя ти не вимовив жодного брехливого слова. Але тепер… тепер, коли хитаються основи нашого життя, ми… ми… — Вона затнулася, одначе за хвилину опанувала себе і повела далі вривчастим голосом. — Не введи нас у спокусу!.. Ти дав слово, Едварде? Гаразд. Не будемо більше говорити про це. Ну от, усе й минулося. Будьмо щасливі, як були; зараз не час хмуритися.

Едвардові було не так-то легко веселитися, бо думки його блукали далеко: він силкувався пригадати, яку послугу зробив Гудсонові.

Подружжя не могло заснути майже всю ніч. Мері — щаслива й заклопотана, Едвард — заклопотаний, але далеко не такий щасливий. Мері планувала, на що вона пустить ці гроші. Едвард намагався пригадати послугу, зроблену Гудсонові. Спершу його мучило сумління — адже він збрехав Мері… якщо тільки то була брехня. Після тривалих роздумів він вирішив: «Ну, припустімо, брехня. Що тоді? Невже це має якесь значення? Хіба ми не брешемо у вчинках? А коли так, чого остерігатися брехливих слів? Взяти хоча б Мері. Чим вона була зайнята, поки він, як чесна людина, бігав виконувати доручену йому справу? Бідкалася, що вони не знищили листа й не заволоділи грішми! Хіба крадіжка краща від брехні?»

Ця думка вже не пекла його. Питання про брехню відступило в тінь. На душі стало спокійніше. На передній план виступило інше: чи й справді зробив він Гудсонові якусь послугу? Власне, ось свідчення самого Гудсона, повідомлено в листі Стефенсона. Кращого свідчення й не потрібно — це навіть доказ того, що саме він зробив ту послугу. Певна річ. Отже, з цим питанням теж покінчено. Ні, не зовсім. Він поморщився, згадавши, що цей невідомий містер Стефенсон був не зовсім певен, чи цю послугу зробив Річардс, чи хтось інший… А до того ж — о господи! — він покладається на його порядність! Йому, Річардсові, доведеться самому вирішувати, хто має одержати гроші. І містер Стефенсон не сумнівається, що в разі помилки він, Річардс, вчинить чесно й знайде справжнього благодійника. Яка гидота — ставити людину в таке положення. Невже Стефенсон не міг обійтися без цих сумнівів? Навіщо було приплутувати їх до справи?

І ще одне. Чому Стефенсонові запало в пам’ять прізвище Річардс, а не якесь інше? Непогана думка. Навіть дуже непогана. Вона все більше подобалась йому і врешті переросла в незаперечний доказ. І тоді Річардс викинув це питання з голови, бо чуття підказало йому, що, коли доказ знайдено, до нього краще не повертатися.

Тепер він трохи заспокоївся, хоч одна маленька подробиця все ж не входила йому з думки. Він зробив Гудсонові послугу, це факт, але яку саме? Треба пригадати — він не засне, доки не пригадає, — а тоді можна буде зовсім заспокоїтись. І Річардс усе сушив собі голову. Подумки він перебрав