Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен

— Цікавий матеріал, Кокс. Дайте в черговий номер.

— Трохи запізно, містере Річардс; а втім, спробую.

Опинившись удома, Річардс знову заходився обмірковувати з дружиною цю знадливу таємницю. Про сон годі було й думати. Питання перше: хто дав незнайомцеві двадцять доларів? Здавалося, відповісти було неважко, і обоє в один голос промовили:

— Берклі Гудсон.

— Авжеж, — сказав Річардс, — він міг так зробити, на нього схоже. Іншої такої людини в місті немає.

— Це всі визнають, Едварде… бодай у глибині душі. Ось уже півроку, як наше місто знову стало самим собою — чесним, обмеженим, по-фарисейському самовдоволеним і скупим.

— Гудсон так і казав про нього до самої смерті, і то прилюдно.

— Так, і за це його ненавиділи.

— Ну, ще б пак! Але йому було байдуже. Кого ще так ненавиділи, як Гудсона? Хіба що преподобного Берджеса!

— Берджес кращого не заслужив. Хто тепер піде до нього в церкву? Хоч і поганеньке наше місто, а Берджеса воно розкусило, Едварде! І все-таки дивно, що цей іноземець довіряє свої гроші Берджесові.

— Справді, дивно… А втім… втім…

— Ну от, завів: «Втім, втім!» Ти сам довірився б йому?

— Як тобі сказати, Мері! Може, іноземець знайомий з ним ближче, ніж ми?

— Від цього Берджес не покращає!

Річардс розгублено замовчав; дружина вп’ялася в нього очима, чекаючи на відповідь. Нарешті він заговорив, але так боязко, ніби знав заздалегідь, що йому не повірять.

— Мері, Берджес — непогана людина.

Місіс Річардс явно не сподівалася такої заяви.

— Дурниці! — вигукнула вона.

— Він непогана людина. Я це знаю. Його недолюблюють за ту історію, що набула такого розголосу.

— За ту історію! Ніби тої історії не досить!

— Досить. Цілком досить. Тільки він тут не винен.

— Схаменися, Едварде! Як то не винен, коли всі знають, що винен!

— Мері, можу забожитися, він ні в чому не винен.

— Не вірю й ніколи не повірю. Звідки ти це взяв?

— Я тобі у всьому признаюсь. Соромно, та що вдієш. Про те, що Берджес не винен, ніхто, крім мене, не знав. Я міг би врятувати його, але… але… ти пам’ятаєш, як тоді все місто кипіло… І я… я не наважився. Адже я всіх настроїв би проти себе. Я почував себе негідником, останнім негідником і все-таки мовчав. Мені забракло мужності.

Якийсь час Мері заклопотано мовчала. Потім заговорила, затинаючись на кожному слові:

— Так, цього, мабуть, не слід було робити… Хоч як там є, але ж громадська думка… доводиться зважати… — Вона ступила на слизьке і незабаром спинилася, але трохи згодом опанувала себе й повела далі. — Звісно, шкода, але… Ні, Едварде, ми не могли собі цього дозволити… аж ніяк не могли дозволити! Я не благословила б тебе на таке безглуздя!

— Скільки людей одвернулося б од нас, Мері! А крім того… крім того…

— Мене зараз тривожить тільки одне, Едварде: що він про нас думає?

— Берджес? Він і гадки не має, що я міг урятувати його.

— Ох! — полегшено зітхнула дружина. — Як я рада! Коли Берджес ні про що не здогадується… Ну, слава богу! Тепер зрозуміло, чому він завжди такий люб’язний з нами, хоч ми і не дуже горнемось до нього. Мені вже кілька разів за це й дорікали. Ті самі Вілсони, Вілкокси та Гаркнеси. Так і шпигають отим «ваш друг Берджес», а вони ж чудово знають, як мені це неприємно. Краще б він до нас не набивався у друзі. Та й навіщо це йому?

— Зараз поясню. Вислухай ще одну сповідь. Коли все те виявилося і Берджеса вирішили протягти через усе місто на жердині, мені так стало допікати сумління, що я не витримав і потай попередив його. Він виїхав з Гедліберга й повернувся, коли небезпека минула.

— Едварде! Якби у місті довідалися…

— Мовчи! Згадати страшно. Я одразу пожалкував про це і навіть тобі нічого не сказав, бо боявся, що ти своїм виглядом несамохіть викажеш мене. Тієї ночі я й очей не склепив. Але минуло кілька днів, ніхто ні в чому мене не запідозрив, а потім я й сам зрадів своєму вчинкові. Ще й досі радію, Мері, весь час радію.

— І я рада: адже над ним хотіли вчинити таку жорстоку розправу! Так, я рада. Хоч би там що, а ти мав це зробити. А якщо коли-небудь довідаються?

— Не довідаються.

— Чому?

— Бо всі думають на Гудсона.

— Ще б пак!

— Адже він справді ні на кого не зважав. Старого Солсбері умовили піти до Гудсона й кинути йому в обличчя обвинувачення. Той розпалився й пішов. Гудсон зміряв його від голови до п’ят, ніби відшукуючи на ньому найбридкіше місце, і сказав: «То ви, значить, від комісії по розслідуванню?» Солсбері відповідає, що, мабуть, так воно і є. «Гм! А що їм треба — подробиці чи досить загальної відповіді?» — «Коли знадобляться подробиці, містере Гудсон, я прийду ще раз, а поки що дайте загальну відповідь». — «Гаразд, тоді скажіть їм, нехай ідуть під три чорти. Гадаю, що висловився досить загально. А вам, Солсбері, раджу: коли йтимете по подробиці, прихопіть із собою кошика, бо не буде в чому нести додому свої останки!»

— Як це схоже на Гудсона! Пізнаю його в кожному слові. У нього була тільки одна вада: вважав, що він найкращий порадник на весь світ.

— Але така відповідь, Мері, вирішила все й нас урятувала. Розслідування припинили.

— Господи, та я ж не про те.

І вони знову палко заговорили про таємничий золотий мішок. Однак скоро в їхню розмову стали закрадатися паузи — глибокий роздум перепиняв слова. Паузи дедалі частішали. Врешті Річардс остаточно замовк. Він сидів, блукаючи поглядом по підлозі, а пальці його щодалі швидше ворушилися в такт неспокійним думкам. Тим часом замовкла і його дружина; всі її рухи теж виказували тривогу. Нарешті Річардс підвівся й почав тинятися по кімнаті, куйовдячи обома руками свого чуба, наче лунатик, якому привидівся поганий сон. Аж ось, видно, щось надумавши, надів мовчки капелюха й швидко вийшов з дому.

Дружина його сиділа похмура, поринувши в глибоку задуму, і не помітила, як лишилася сама. Час од часу вона бурмотіла:

— Не введи нас у спок… але ж ми — такі бідні, такі бідні! Не введи нас у… Ох, кому б це зашкодило? Та ніхто й не довідається… Введи нас у…

Голос її затих. Потім вона звела погляд угору й промовила — перелякано і водночас радісно:

— Пішов! Господи, може, вже пізно? Пізно… А може, й ні — може, ще