Королеви не мають ніг - Володимир Нефф
– …єдиним законним, справжнім господарем і правителем Страмби, герцогом П’єтро Кукан да Кукан!
І капітан д’Обере, сяючи від захвату, хилитав і бряжчав дзвінком. Промова його мала успіх, бо перед заїздом почала збиратися юрба цікавих.
– Єдина умова для вступу до нашого війська, – вів далі капітан, – це хоробре серце, здорові руки й ноги і добра зброя. Скористайтеся цією нагодою, яка випадає тільки раз у сто років, благословіть хвилину, коли ми завітали до вашого міста, до достославної Перуджі! Доведіть, що ваше прислів’я: «Perusini superbi, boni soldati» – справедливе!
– A скільки ви нам заплатите? – спитав вродливий чорнявий підліток, який стояв у першому ряду юрби, спираючись на списа, якого явно носив недарма, бо спис був вимащений кров’ю.
– Пішим списоносцям десять цехінів на руки, кінним – двадцять, пішим мушкетерам – двадцять на руки, кінним – тридцять, а тому, хто має меча і вміє ним орудувати, три цехіни на додаток, за кожен годящий пістоль – два цехіни на руки, платня всім без винятку півцехіна в день плюс харчі й фураж! – оголосив капітан д’Обере.
– Капітане, ви збожеволіли! – прошепотів переляканий Петр.
– Дешевше не вийде, – відповів каштан.
– А кому ви віддаєте перевагу – raspanti чи beccecherini? – питав далі вродливий підліток з закривавленим списом.
Це було делікатне запитання, одначе капітан д’Обере легко дав собі з ним ради.
– Я запрошую raspanti, щоб вони покарали графа Гамбаріні за те, що він підступно видає себе за одного з них; водночас beccecherini зроблять добру справу, якщо намнуть йому вуха за те, що він так само незаконно примазується до їхнього табору.
– Я згоден! – сказав хлопець.
– Ім’я? – запитав капітан.
– Алессандро Барберіні. Я з конем.
– Алессандро Барберіні, – повторив капітан і, поклавши папір на поруччя веранди, подав юнакові гусяче перо, вмокнувши у чорнило. – Підпишіться отут.
– Я не вмію писати, – сказав юнак, оголивши гарні зуби.
– Не страшно, я підпишу за вас, а ви поставите поруч три хрестики, – сказав капітан.
– А гроші? – запитав юнак, поставивши біля свого імені ляпку й три незграбно перекреслені риски.
– Кожен отримає їх завтра на світанку, перед початком походу, – відповів капітан. – Бо якщо я вам, негідники, виплачу їх зараз, ви щезнете й завтра сюди не прийде жодна душа.
Він знав, що виграв, через те дозволив собі говорити просто, по-військовому.
– Наступний, – сказав він.
– Блазіо Бероальдо.
– Наступний.
– Джорджо Перуцці. У мене меч і мушкет.
– Наступний.
– Джованні Паніні.
Імен більшало, їх було вже двадцять, потім стало тридцять, сорок, п’ятдесят, сімдесят, і Петр з тривогою підраховував, скільки ж це їм коштуватиме, як раптом помітив, що до веранди, накульгуючи, наблизився літній добродій, очевидно, хворий на подагру, охайно вбраний, з окулярами на носі і з якимсь папером у руці; супроводжували його п’ятеро озброєних людей у мундирах, з гербом міста Перуджі на грудях – птахом грифоном, обвитим гірляндою квітів. На майдані на цей час усе вже вляглося, з вікон палацу пріора, з яких іще недавно стріляли, визирали, зручно спершись на підвіконня, спокійні люди, про яких ніхто ніколи не сказав би, що вони вміють тримати в руках зброю; селянин у повстяній блузі нарешті відважився покинути фонтан і незграбними мокрими ногами, замотаними в ганчір’я, переступив через огорожу, а двоє з елегантних синьйорів перед храмом запалили люльки; запанувала глибока тиша, яку порушувала хіба що хода кульгавого добродія та його охоронців. Юрба раптом принишкла і байдуже розступилася перед ними, утворюючи широкий прохід, причому ті, хто стояв скраю, поверталися боком, і Петр виразно побачив на обличчях у всіх вираз безпорадної люті і ненависті.
Кульгавий неквапливо наблизився до веранди й шепелявим голосом звернувся до Петра та капітана д’Обере:
– Синьйори, хоч би хто ви були й хоч би звідки приїхали, владою подести високославного міста Перуджі закликаю вас припинити свою незаконну, що суперечить добрим звичаям, діяльність. – Виголошуючи цю тираду, він безперервно заглядав у свій папір, немовби хотів упевнитись, що говорить правильно, згідно з буквою закону. – По-перше, в республіці і в місті Перуджі суворо заборонено займатись будь-яким вербуванням і виводити таким чином наших громадян за межі держави, нотабене – для досягнення авантурних, підозрілих, ба навіть сумнівних цілей.
Позад нього загуло кілька невдоволених голосів, а біля фонтана хтось навіть свиснув, але все враз стихло, тільки-но подеста обернувся, шукаючи очима порушника тиші.
– Тихо, вам, шибеники, нема чого бурчати й свистіти, у мене тут точно записано, хто бився і хто що скоїв, але про це ми ще поговоримо в слушний час. – Він знову обернувся до веранди й забубонів далі, не перестаючи зазирати у свій папір. – Це по-перше, синьйори. Ваш вербувальний список правом, даним мені моєю посадою, я конфіскую, і ті, хто завербувався, поплатяться за це. А тепер по-друге. Один із вас буцімто видає себе за герцога Страмби. Це правда?
– Ні, – озвався Петр. – Я не видаю себе за герцога Страмби, я є ним насправді.
Подеста похмуро глянув на нього поверх своїх окулярів.
– Так, так, ви зволите бути герцогом Страмби, це справді цікаво. І коли ж ви ним стали?
– Тиждень тому, – відповів Петр.
Юрба вибухнула реготом, але подеста, позбавлений почуття гумору, навіть не всміхнувся.
– Тихо, а ви, синьйоре, будете відповідати за легковажне ставлення до офіційних законів, –