Експансія-I - Юліан Семенов

— Хто саме?

— Фернандес.

— Той, що воював у «Голубій дивізії»?

— Так.

— Отже, про це дізнаються його німецькі друзі?

— Навряд. Його син має їхати до Нью-Йорка. Він мріє дати хлопцеві вашу університетську освіту. Та й, крім того, тепер не дуже модно дружити з німцями… Ти помітив, що преса намагається всіляко підкреслити, що ми були нейтральні під час війни?

— Можеш пообіцяти Фернандесу допомогу… Я підтримаю його сина, простежу, щоб хлопцеві приділили увагу в Нью-Йорку, нехай тільки тримає язик за зубами…

— Гаразд, я з ним переговорю… Але гроші йому не потрібні… Його тесть купив фабрику в Севільї…

— «Приділити увагу» — цілком гутаперчевий вираз, Еронімо. Його можна трактувати всяк… Можна приділити увагу для того, щоб бідолашному хлопцеві не плюнули в обличчя за те, що його батько воював на боці Гітлера… Поясни йому, що в Штатах дуже не люблять тих, хто був з нацистами… У нас розмова коротка, зброю може носити кожен, право закріплено Конституцією — «для захисту власної гідності»… Передай, що я згоден з ним зустрітися.

— Добре. Я це зроблю.

— Поясни, що сьогоднішнє спостереження було потрібне не так для справи, як для мене особисто… Скажи, що я ревнивий старий і на цій послузі, яку ти мені робиш, мене можна зловити на гачок… І це буде вигідно не так дідусеві, як тобі, особисто тобі… Ну, і, звичайно, йому, Фернандесу…

Еронімо посміхнувся:

— Усе-таки американці невиправні люди; усім хочете нав'язати свою логіку, всім і в усьому. Не можна в розмові з іспанцем, в якому тим паче ти зацікавлений, вживати слово «вигода», Пол. Це не за правилами, не за нашими правилами, розумієш? Треба говорити про спорідненість душ, про закон дружби, про готовність на будь-яку жертву, про те, що тебе не цікавить користь, що ти ненавидиш тих, хто думає про вигоду, хай про неї думають арабські мудреці та єврейські гендлярі, ти повинен говорити про високе й вічне, лише тоді розпушиться поле для ділового співробітництва, де враховано всі ставки…

— Пусте, — посміхнувся Роумен, — коли виписуєш чек без усяких там, просторікувань, це теж не так уже й погано. Ми не вбачаємо нічого образливого в діловому партнерстві.

— А ми вбачаємо. Коли ти виписуєш чек і кажеш, щоб я витратив гроші на користь знедолених, це — за нашими правилами, хоч я на ці гроші одразу ж куплю діамант своїй подрузі… А коли ти тикнеш мені конверт на витрати, я змушений кинути його тобі в обличчя… Ми ж донкіхоти, не забувай цього, найраціональніші раціоналісти…

— Слава богу, ти — виняток.

— То я ж не іспанець. Мене переплутали в пологовому будинку, мати лежала в одній палаті з дружиною англійського дипломата, їй мене помилково підсунули в ліжко, у мене ж острівний менталітет, Пабло, я прагматик від народження, я почав складати гроші в дитинстві, як справжній інглез, — усміхнувся Еронімо, — іспанець гребує це робити, для нього головне — розмова про високе, мрія про нездійсненне, розумування про тлінність, а не земну суєту…

Чого ж це вони нічого не повідомляють, подумав Роумен; мріють про нездійсненне? Хороша робота для агентів таємної поліції… Нехай уже краще називають себе нацією Сан-чо Панса, той був близький нам по духу, цілком ділова людина, хоч занадто обачний. Хвороба всіх колишніх — чд то був народ, чи одна людина… Крах минулої величі Іспанії породив національну нерішучість. Слава богу, ми починали свою історію на чистому полотні, зважили на досвід світової історії… Зважили? А чому тоді викликають на допит Ейслера? Безпам'ятність? Чи національна молодість? Відсутність історичного досвіду? Фашизм починається з невіри… Правильно. Але чому про це сказав нацист Штірліц?.. До такого можна прийти, тільки коли ти чесний і безстрашно дивишся на своє минуле, а він же мусить його боятися. Але він чогось недоговорює, завжди щось приховує, і очі в нього якісь незвичайні… Я дуже добре знаю очі його колег, у них видно страх або ж нездоровий фанатичний блиск. Будь-який масовий рух абсортує величезну кількість одержимих ідіотів, котрі не вміють думати самі, тому те, у що їм вдалося повірити, здається їм істиною в останній інстанції… Для таких заперечувати минуле — означає виступати проти самих себе. Хто цього хоче? Але ж Штірліц виступає проти минулого? Інакше він не був би такий точний в оцінках минулого, вони в нього просто-таки разючі.

Роумен сумно подивився на телефон: мовчить, та й годі.

Що ти хочеш собі сказати, подумав він, коли раз у раз повертаєшся до цього самого доктора Брунна, у якого так багато прізвищ? Чи ти все ще не готовий до того, щоб сказати щось? Усе ще прикидаєш можливу комбінацію? Але ж ти дістав однозначний наказ із Вашінгтона: Штірліца треба зламати, принизити й завербувати. «Після того як ви його перевербуєте, — згадав Роумен сухі слова телеграми, — і перевірка підтвердить його компетентність у тих справах, які йому доручать, ви дістанете додаткову інформацію, як і де його використати». А я й так знаю, де його можна використати, подумав Роумен, я це знаю краще за вас, вашінгтонських мудріїв, він мусить стати моїм інформатором і висвітлювати тутешню нацистську еміграцію, а потім ту, що сховалася на півдні Америки. Я матиму від нього найдостовірнішу інформацію, бо він виконував серйозні доручення як Шелленберга, так і Мюллера. Нехай спробує відмовитись, передам на нього всі матеріали у мадрідську поліцію, попрошу заарештувати й видати Нюрнберзькому трибуналу за вбивство шведки Фрайтаг на паромі. Цього Досить, щоб його повісили. Так, але він не здригнувся, коли я сказав про Фрайтаг. Він запропонував мені включитися в розслідування цієї справи: «Відправте мене в Нюрнберг, я відповідатиму перед судом, я не боюсь відповідальності». Цим він вибив козир у мене з рук.

— Чого ж вони мовчать? — занепокоївся Роумен.

— Виходить, говорити нічого, — усміхнувся Еронімо. — Судячи з твого настрою, тобі було б приємніше, якби нічого не сталося. Чи я помиляюсь?

— Помиляєшся. Нехай би сталося те, що має статися, але тільки якомога раніше.

— Це буває в романах Жюля Верна, дорогий Пабло. Його романи були спочатку написані на листах ватману, а потім перенесені на сторінки рукопису. Це гра, а не романи. Життя — це чекання… Справжня література, коли вона дзеркало життя, — теж чекання…

— Трипер часом не підхопив? — спитав Роумен, — Аж надто велемовний… Як у венеролога…

— У тебе великий досвід у цих гидких хворобах?

— Я не сказав би, що дуже великий, але якийсь там маю. Чоловік без триперу — це як непідкований кінь…

Даремно я його образив,