Чотири танкісти і пес – 3 - Януш Пшимановський
– То ти з Устроня?
– Так.
– А я з Конякова, з-за перевалу! – Вона обняла Єленя за шию, сміючись і плачучи воднораз.
– Чому ж мені не сказала? – сердито буркнув Гуетлік.
– Я ж рота не могла розкрити, бо ти відразу автоматом залякав. «Раус, раус!», розпустив губу, – поскаржилася Козубові. – Під стіну поставив разом із цією генеральською відьмою…
Сліз як не було. Щоки в дівчини порожевіли, а сама вона, взявшися маленькими руками в боки, відкинула ногою ріг килима. Показала заховану під ним металеву ляду в підлозі і звеліла остовпілому Густлікові:
– Підніми! Що, сили бракує?
Єлень, натужившись, підняв ляду й, побачивши східці, спустився ними. Внизу відчинив товсті двері, що вели до невеличкого приміщення, увійшов туди й, засвітивши ліхтарика, побачив під стінами нари.
– Сховище на цілий штаб, – сказав, піднявшись нагору.
– Все для оцієї відьми. На фронт дідів та дітей гонять, а в неї вартові мов бугаї…
Не замовкаючи ні на мить, дівчина підбігла до стіни, шарпнула першого з краю німця за плече й, показуючи відкрите сховище, гукнула:
– Лізь туди! Тепер уже не даватимеш волі лапам. Лізь!
Одного за одним усіх загнала в сховище. Допомогла останньому коліном і захлопнула ляду. Маленькими, але міцними руками замкнула її на замок, ще й підперла ломом, який лежав біля входу.
Лажезський, Коста Віхура повставали з своїх місць і разом з Густліком мовчки стежили за моторною дівчиною. Аж хурчала плісирована барвиста спідниця, коли вона східцями вибігла нагору, перехрестилася, стала навшпиньки й поцілувала Янека.
– Гонората. Я дала обітницю, що першого польського солдата…
Не докінчивши,-цмокнула підпрапорщика й за одним махом Віхуру, який широко розкрив обійми.
– Називайте мене Гонораткою… Що першого поцілую, якби навіть був…
Вона стала перед Густліком, але той був гвардійського зросту, тому, навіть звівшись навшпиньки, дівчина не мала б успіху, коли б не поміг сам атакований.
– …Якби навіть був більшовик, – докінчила Гонората.
– Та які ми більшовики! – сказав Єлень, підставляючи щоку.
– Прийшли зі сходу, значить, більшовики, – відповіла Гонората, поцілувала Густліка й зробила кілька кроків до Козуба, який сидів на канапі. – А втім, – махнула рукою, – хай і більшовики, але ж поляки.
Вона зграбно зробила кніксен, сіла на канапу, обсмикнула на колінах білий фартушок і стишила голос, немов боялася, що хтось підслухує:
– Я вам покажу, де є такий міст, якого- ніхто не стереже.
– Покажи! – Лише тепер обличчя в поручика проясніло. – Міцно стоїть?
– Міцно, бо старий, – штовхнула Козуба ліктем у бік і захихотіла, наче з удалого дотепу. – Колись як що робили, то не на один день. То такий міст… – не знаючи, як пояснити, вона розмахувала рукою перед самісіньким носом у командира патруля.
– Підйомний, – підказав Янек.
– Не тільки піднімається. Опускається також. Залізний і стоїть уже сто або й двісті років. Був тут один такий у циліндрі, схожий на сажотруса, – знову засміялася вона, пригадавши собі чудернацького чоловіка, – то генеральша казала йому, що історичний.
– Ви нам його покажете, панночко? – запитав Густлік.
– Коли попросите, то покажу й міст, і все, що тільки… Тільки щоб потім одвезли. В гаражі стоїть генералова машина, можна взяти.
– Яка? – спитався підпрапорщик.
– Може, взяти цю коробку? – промовив Франек – А потім подарували б нашому командирові…
– Тільки до самого мосту не доїде, бо там минулого тижня викопали глибокий рів, щоб більшовицькі танки не пройшли.
– Мотоциклом одвеземо назад, – вирішив Козуб.
– Тих негідників під підлогою мушу стерегти. Як решта наших військ прийде, то віддам, і хай їх до Польщі на роботи завезуть, – розкривала свої перспективні плани Гонората, водночас поглядаючи у дзеркало й пригладжуючи зачесану на лобі біляву гривку.
– Яка машина в генерала? Мерседес? – допитувався Віхура.
– Велика й чорна. З прапорцем.
– Вирушаємо, – наказав Козуб. – Шкода часу на балачки.
Він підвівся і надів шолом.
Вийшов разом із Косом та Лажевським, а за ними, важко зітхнувши, подався Віхура.
Єлень ще збіг по східцях і перевірив, чи надійно тримається лом у кільцях ляди.
– А ви, Гонорато, стріляти вмієте?
– Вмію. Дядько полював на диких кабанів і сарн.
– Ми залишимо тут оці автомати, – показав зброю на килимі.
– Поставлю їх у куток.
– Ви б одяглися тепліше, Гоноратко, бо ночі ще холодні, – говорив Єлень.
– Я, пане Густліку? – засміялася Гонората, підходячи ближче і притискаючи коси до грудей. – Я дівчина гаряча… – Вона розстебнула високий комірець на шиї.
В цю мить за вікнами заревли мотори танків і мотоциклів.
– Пробі! – вигукнула Гонората, хапаючи Густліка за руку. – Ще поїдуть, а ми тут тільки вдвох залишимось…
– Ну й чудово, – спромігся на відповідь Єлень і навіть ліве око примружив, немов у когось прицілюючись. – Тільки хто дорогу покаже?
– Правда, – з жалем кивнула дівчина.
Коли вибігли в двір, Лажевський уже чекав біля самих дверей і допоміг провідниці залізти до засланої фуфайкою коляски. Гонората, роблячи коло себе місце, підібгала ноги й потягла Густліка за рукав.
– Він заважкий, – промовив підпрапорщик, рушаючи з місця. – В танку поїде.
Єлень справді всю дорогу їхав на башті, а не в танку, і хоч кілька разів мало не впав на землю, зачеплений гілляками, проте пильно дивився вперед. Дорога була крута, дарма що не дуже далека. Зупинилися в гущавині, аби не виявити себе. Козуб побіг уперед і швидко повернувся до танкістів.
– Є? – запитав його Кос.
– Є. Треба перевірити, скільки вартових.
– Я це зроблю.
– А я тим часом Гонорату відвезу, – сказав Єлень. Повернулися до вілли швидко й мовчки. їхали по сліду, залишеному гусеницями танків, у темряві, освітленій лише тьмяним місячним сяйвом, і мовчали. Гонората наче чекала, що Густлік заговорить перший, а він, чим далі від'їздив од свого танка, тим більше впевнювався, що вчинив неправильно. Ану ж «Рудому» доведеться вступити в бій – то в ньому залишилися тільки троє членів екіпажу, бо командир пішов у розвідку. Густлік відчував – спина в нього мокріє під мундиром од поту, хоч було досить прохолодно.
– Ви ще приїдете, пане Густліку? – запитала дівчина, коли мотоцикл зупинився перед генеральською віллою, і заглянула йому в вічі.
– Приїду, – запевнив її Густлік.
Він міцно потис
