І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— А у вас є дружина! І оскільки я знаю, з ваших же слів…

— То було в молодості, в молодості, бароне! Тепер я пас!

— Ну, а я ще молодий! Ми з вами, Гансе, друзі, сподіваюся, щирі. Ми знаємо не тільки вдачу один одного, а й деякі слабкі струнки і, будемо говорити відверто, грішки! То краще нам допомагати один одному, а не сваритися! Адже і ви такої думки, Ганс?

— Абсолютно!

— Так обіцяєте?

— Коли зустріну мадемуазель на вулиці, я навіть відвернуся, щоб вона не поскаржилася потім, що я сердито на неї глянув, — пожартував Міллер.

— От і чудесно! Сподіваюся, ви прийдете на вокзал проводжати коли не мене, то генерала?

— Коли не генерала, то вас напевне, — поправив Міллер.

Він додержав слова. Без чверті чотири начальник штабу дивізії, Міллер і Кубіс були на пероні.

Як під час кожних офіціальних проводів, всі нетерпляче чекали гудка паровоза і нудилися. Один Міллер почував себе надзвичайно веселим. Він жартував, натякав на тугу Кубіса, у якого на два тижні закривається банк довготермінового кредиту.

— Я вас, Ганс, таким веселим ніколи не бачив! — кинув йому на прощання Генріх. Веселість Міллера його чомусь непокоїла і дедалі більше дратувала.

— Я радий за друга, якому випала така чудова подорож, — сказав Міллер.

Не міг же він сказати Генріху, що справжня причина його веселого настрою — невеличкий шифрований лист від самого Бертгольда, написаний у відповідь на лист Міллера відносно Моніки.

— Пам'ятайте, Кубіс, умову! — встиг на прощання прошепотіти Генріх, коли поїзд вже рушив.

Відразу за вокзалом починався досить крутий підйом, і поїзди, не набравши ще інерції руху, йшли тут дуже повільно.

Генріх вирішив не заходити в вагон, щоб ще раз глянути на місто, де він стільки пережив.

Коли поїзд проминув останню будку, Генріх несподівано побачив Моніку. Вона стояла в білому платті, простоволоса, вся осяяна яскравим сонячним світлом.

— Моніко! — скрикнув зраділий Генріх.

Дівчина підбігла до вагона і кинула Генріху букет квітів.

Поїзд поволі набирав швидкість, і Генріх перехилився з площадки вагона так, щоб якнайдовше бачити дівчину.

Вона все стояла край колії, залита золотавим світлом, сама схожа на ясний сонячний промінь…

Всю дорогу Еверс пролежав у купе, підводячись лише для того, щоб попоїсти. Генріх був радий, що має змогу побути на самоті, зібратися з думками. Тим більше, що на душі було тривожно і сумно.

До Парижа прибули лише третього дня вранці, бо поїзд двічі затримувався в дорозі — партизани у двох місцях розібрали колію. Курта на вокзалі не було. Умовившись про зустріч з генералом ввечері, Генріх взяв таксі і помчав на центральний телеграф. Він був певен, що ніяких новин Кубіс йому не сповістить, і тому спокійно простягнув документ у віконце з написом «До запитання». Як же він здивувався і стривожився, коли, повертаючи документ, телеграфний службовець щось вклав у нього.

«Сан-Ремі», — прочитав Генріх вгорі, там, де звичайно позначається місце і час відправки депеші, і повільно розгорнув телеграму. Він перечитав її раз, другий, третій… Ні, це не помилка, це не здалося, це справді написано!

«За три години після вашого від'їзду невідома вантажна машина збила на шляху мадемуазель Моніку яка не приходячи до пам'яті померла того ж вечора подробиці листом покладу вінок вашого імені Кубіс».

Моніки немає!

Ця звістка приголомшила Генріха. Не тямлячи себе, він вийшов з центрального телеграфу і, забувши про таксі, що на нього чекало, пішов залюдненою вулицею. Навкруги вирувало життя, у вуха вривався багатоголосий гамір великого міста, в якому людський гомін, шум машин, гудки, дзвінки зливаються в єдине ціле — вир, такий звичний для парижан і такий приголомшуючий для новаків, тільки-но прибулих з тихеньких провінціальних куточків Франції.

По дорозі на центральний телеграф Генріх з цікавістю розглядав усе навколо, жадібно вслухався в цю симфонію звичайного життя Парижа, про який так багато доводилося чути, читати і який він бачив уперше.

Але Генріх ішов, не помічаючи нічого, бачачи перед собою лише два телеграфних рядки. Він і досі не міг цілком збагнути їх страшного змісту. В його свідомість не вкладалося те, що от вирує життя, світить сонце, живуть люди, мільйони людей, існує він сам, а Моніки вже немає. Генріху здавалося, що варто йому зробити кілька кроків, пройти ще трохи і серед цього натовпу людей він обов'язково побачить її: в білому платті, простоволосу, з осяйною усмішкою на устах, з букетом квітів у руках — точнісінько таку, якою він бачив її востаннє з тамбура вагона, біля Сан-Ремі.

«Вбила машина…» Ні! Цього не може бути! Не повинно бути!

— Месьє офіцер! Месьє офіцер! Ви поїдете далі чи я можу вважати себе вільним?

Ні, це не сон! Все це дійсність! Ось і шофер таксі, який привіз його з вокзалу до телеграфу і тепер повільно їде слідом за ним…

Генріх сідає в таксі і, скоріше механічно, ніж свідомо, кидає:

— До комендатури!

Шофер робить крутий поворот, і машина то мчить на граничній швидкості, то ледь посувається, переїжджаючи залюднені вулиці: Генріх сидить непорушно,