Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

— Це ти не хочеш мати дітей чи він?

— Я ж сказала — поки що. Зараз я не маю охоти, щоб у мене в животі щось заклюнулося. Мені це гидко і навіть трохи страшно. Коли мама носила тебе, мені було вже вісім років, і я добре пам’ятаю, як вона намучилась. І крім того, подумай, який вигляд у вагітної жінки! Цікаво, а ти сама згодилася б на таке?! З твоїми сучасними поглядами…

— Я думаю, якби я кохала якогось чоловіка, то мене й не треба було б довго вмовляти. І взагалі цілком можливо, що за допомогою якого-небудь самця-плідника я заведу дитину просто для себе або навіть з суспільних чи гуманних міркувань.

— Ти вважаєш, що ми повинні мати дітей тільки тому, що нас народили й виростили?

— Я думаю, що тут ніякого примусу бути не може. Хто не хоче дітей, той їх не має — та й край, — байдуже сказала Стеня. Вона вже покрила нігті лаком і простягла розчепірені пальці до телевізійної програми. — Розгорни, люба, я хочу подивитись, що сьогодні по телевізору.

— Хіба ми не вийдемо трохи погуляти?

— Охота тобі вештатись по місту?

— От ви з Романом були б до пари…

— Він так любить сидіти дома?

— В усякому разі, більше, ніж я.

— А мені здавалось, він любить їздити на мотоциклі.

— Так, любить. Часто їздить в інститут. Виїжджає за місто. Тепер, улітку, майже щодня.

— За місто? Куди?

— Знаєш, я навіть уявлення не маю, — сказала я і раптом збагнула, що не знаю, куди він їздить, коли каже: «Ех, прокатаюсь я за місто». Раніше я іноді їздила з ним, потім мені це набридло. Останній раз, здається, ми були саме у Сверкові, навіть проїжджали повз Кшиштофову дачу. Нікого не було видно, але на балконі провітрювалась постіль, отже, хтось там жив. Раніш ми інколи їздили в неділю в Закопане і там обідали. Це було досить приємно. Але найчастіше від’їжджали кілометрів за сорок-п’ятдесят від міста лише для того, щоб зупинитись біля якогось гайка або над річкою.

Роман лягав і дивився в небо або сидів, спершись на дерево, й курив сигарету, втупивши очі у воду, а то й просто кудись у далину. Часом ми про щось розмовляли, але рідко. Так бувало зі мною. Але, може, в нього є інша жінка?

— Коли Роман вернеться? — запитала Стеня.

— Він казав, годині об одинадцятій.

— Сьогодні по телевізору хороший фільм. О дев’ятій, — помовчавши, сказала Стеня.

* * *

2 липня 1961 р.

Я вже замкнула двері і вийшла на сходи, коли чую — в нашій квартирі дзвонить телефон. Я домовилася з Романом, що ми зустрінемось о четвертій у свекрухи в лікарні. Скоро четверта. На хвильку зупиняюсь і прислухаюся: телефон дзвонить безперестанку, але це не міжміська. Я вагаюся, та нарешті вертаюсь і відчиняю двері, бо телефонні дзвінки непокоять — неначе там хтось є і хоче сказати мені щось важливе. Знімаю трубку й чую Романів голос:

— Кристина?

— Так. Я якраз виходила, була вже на сходах.

— Так от, Кристино, моя мама померла.

— Як? Що сталося? Коли?

— Приблизно годину тому.

Я не знаю, що сказати. Мимрю:

— Так…

Чую його голос:

— Так.

Ще я кажу:

— Любий, я тобі дуже співчуваю. Дуже.

— Дякую тобі, Кристино.

Я знов не знаю, що сказати, боюся, що мовчанка буде тягтися без кінця-краю, але це триває дуже недовго.

Роман говорить далі:

— Будь ласка, Кристино, не приходь, ти тут не потрібна. Взагалі ніхто з нас, живих, вже нічим мамі не допоможе. Все, що треба, я залагоджу сам. Тільки зніми, будь ласка, зі своєї книжки тисячу злотих, нехай будуть удома.

Ось так я довідалась про смерть Романової матері.

Треба сказати, вона вразила мене, але тільки як смерть взагалі. То був жорстокий удар, я це розуміла, але цей удар був спрямований не на мене і не на мене впав.

Я подумала ось про що: цікаво, чи це якось позначиться на моєму житті з Романом? Вона так мене дратувала, навіть її погляд, сама її присутність. Про що це я думаю! Але, господи, кінець кінцем померла його мати, а не моя. Я досі в плащі, бо коли виходила, йшов дощ.

Скидаю його й вішаю на вішалку в передпокої. Якийсь час стою і бездумно дивлюся на свій плащ, потім на картинку з силуетом ангела, тоді йду в кухню, бо чую, що з погано закрученого крана тече вода. Двері до свекрушиної кімнати відчинені, видно її низьку тахту, застелену сірою ковдрою, над тахтою висить маленький, дуже старий, ветхий і потемнілий образок Ченстоховської божої матері, про який вона каже, що її чоловік, хоч і був євангелістом, але проти образка нічого не мав і взагалі проти культу божої матері. Каже? Ні, казала.

Хвилинку я міркую, зачинити двері в її кімнату чи хай будуть відчинені. Бачу її бузкову шаль, перекинуту через бильце крісла, і раптом мені здається, ніби ця шаль дивиться на мене й навіть щось говорить. Я швидко зачиняю двері і йду до Романової кімнати. Переношу телефон до себе, вмикаю і ставлю на столику біля тахти.

Замовляю розмову з Олесьніцею. Мама найкраще знає, що тепер слід робити і як поводитися в цій ситуації.

* * *

Я собі не уявляла, що три дні можуть тягтися так довго. Та все ж час помаленьку плине. І ось я стою біля могили Романової матері. Дуже жарко, було б просто нестерпно, коли б не вітер, що повіває час від часу й холодить лице. Завдяки маминим порадам та допомозі обох тіток я вдягнена, як годиться. У жалобі — не в такій глибокій, в якій, на їх думку, треба бути в разі смерті матері або чоловіка, а саме в такій, як належить.

Я впевнилася, що чорний колір мені навіть личить.

Роман вважав, що я повинна надягти те, що маю чи що сама захочу. Бачу його зблизька, він стоїть праворуч від мене. Вигляд у нього жахливий: під очима синці, блідий, погано поголений, на підборідді й шиї безліч порізів. Ліворуч, спираючись на палицю, стоїть високий худий дядько Юзеф, рідний брат свекрухи, до війни директор департаменту в міністерстві праці й соціального забезпечення. Відчувається, що він тут головна персона, що всі, хто знає, ким він був, дивляться на нього. Я порівнюю, чи Роман схожий на дядька. Мабуть, ні. Роман набагато нижчий, в нього інший склад обличчя, може, тільки в рисунку