Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

Я їла булку з сиром, запивала какао й дивилась крізь вікно на вітрину крамниці по той бік вулиці. Там, за брудним, запорошеним склом, видно було гумові чоботи, кеди, тапочки й цілу колекцію рожевих грілок — від найменшої до величезної. Після сніданку Кшиштоф пішов провідати якихось родичів, а я подалась на пошту й написала мамі довгого листа, нанизавши брехню на брехню: що я нібито посварилася з Романом через одну жінку і виїхала, не попрощавшись, що зупинилась по дорозі в своєї приятельки, яка завідує бібліотекою в Хожові, і вранці хотіла їхати далі, до Вроцлава, але приятелька сказала, що в такому нервовому стані мене нікуди не пустить. Нехай краще Роман думає, що я була в батьків, а не вважає, ніби я зробила щось йому на злість. Я заклеїла конверт, але довго не кидала його в скриньку. Був навіть такий момент, коли мені хотілося встати, не чекаючи на Кшиштофа, піти на станцію й вернутись до Романа. Власне кажучи, з мене було цілком доволі цієї ночі з Кшиштофом, протягом якої я ще раз дізнала всього того, що вже було мені так добре знайоме. До того ж довелося вислухувати його нещирі скарги на Дорріс, він, мовляв, з нею нещасливий, вона дурна й холодна, як риба, а батьки її жахливі люди.

Чому я цього не зробила? Не знаю. Може, тому, що ми з Кшиштофом маємо одну спільну, не вельми гарну, рису, обоє нещасливі через цю свою слабість, тим-то й потрібні одне одному?

По обіді ми пішли в ресторан з дансингом і там розважались до одинадцятої. Я приїхала додому нічним поїздом, тим самим, яким часто вертаюсь від батьків.

Коли висіла з таксі біля свого дому, у вікнах нашої квартири на другому поверсі вже не світилося. На сходах я почула солодкавий дух заснулого будинку, а в передпокої запах нашої квартири; це не було неприємно. В дансингу я випила чотири чарки горілки, і на серці в мене було трохи тривожно. Я не ввімкнула світла в передпокої.

Хвилинку постояла в темряві, прислухаючись. Квартира спала, розмірено дихала; і враз мене пойняла хвилева, але дуже гостра радість від того, що я повернулась додому, до себе додому, а слідом за тим — страх, щоб не прокинувся Роман. Подумалося, що доля була б просто несправедлива, якби він побачив мене зараз, ось такою, перше ніж я позбудуся всього того, що залишилось на моїй шкірі, на моєму обличчі, губах і в очах від недавньої пригоди.

Я замкнулась у ванній кімнаті й приготувала собі купіль. Просиділа у ванні, мабуть, з годину. Була третя година, коли я почула, що хтось ходить по хаті, але хто, не могла розібрати, бо шуміла вода. Так не хотілося, щоб Роман цієї ночі прийшов до мене.

* * *

Червень 1960 р.

Як летить час! Це сонливе дівча, Стеня, вже скінчило школу. Вона склала вступні екзамени на хімічний факультет Вроцлавського університету і тепер гостює у нас. Свекруха ось уже два тижні знов лежить у лікарні, і Стеня з її дозволу живе в кімнатці за кухнею. Роман поїхав у Познань на якийсь з’їзд. У хаті пусто. Ми лежимо на тахті, їмо полуниці й розмовляємо. Стеня дуже покращала й неначе підросла. В неї дивні, широко розставлені очі, не схожі ані на мамині, ані на татові.

Своєю потайною вдачею, стриманістю й енергією, яку в ній важко запідозрити, вона вдалася явно не в наш рід.

Ми вмочаємо полуниці в цукор, хоч вони й так дуже солодкі, але цукор загострює їх смак і аромат.

— Старі дуже хвилювалися, коли ти складала?

— Анітрішки не хвилювалися. Пам’ятаєш, який переполох був дома, коли ти кінчала школу? А мої екзамени вже ні для кого не були надзвичайною подією. Це стало чимсь буденним.

Ми лежимо поряд, нас розділяє тарілка з полуницями.

Стеня тримає пальцями червону ягоду, розглядає її, вмочає в цукор, відкушує половину, знов оглядає решту, вмочає в цукор, з’їдає. Хвостик із зеленою зірочкою кладе на край тарілки. Я дивлюсь на неї й думаю, що ось такий свіжий колір обличчя, як у неї зараз, я вже давно втратила, а може, його в мене ніколи й не було.

— Ну, як, Стеню, в тебе вже є хлопець?

— Зараз — ні. Але з певними, сказати б, елементарними справами я вже обізнана, — каже Стеня, і губи її ледь помітно кривляться, що здається мені трохи підозрілим.

Я здивовано вигукую:

— О! То ти рано почала!

— А ти?

— Я до Романа ні з ким не жила, — відказую я й беру полуницю.

— Не брешеш? — Стеня дивиться на мене з недовірливою усмішкою.

— А по-твоєму, брешу?

— Не знаю. Є чотири можливих варіанти. Перший: я брешу, а ти кажеш правду. Другий: я кажу правду, а ти брешеш. Третій: ми обидві кажемо правду, і четвертий: ми обидві вигадуємо.

Ми сміємося. Зі смаком з’їдаємо по кілька ягід.

Я кажу:

— В тебе дуже логічне мислення. Ти ж хотіла вивчати філософію, чому ж ти роздумала й перекинулась на хімію?

— Хімія — це теж філософія, — коротко відповіла Стеня. Вона завжди мала тверду вдачу, була замкнена і вперта, як не схоче чогось сказати, то ніякою силою з неї не видобудеш. Але водночас вона, по-моєму, дуже чутлива. Трохи згодом Стеня спитала:

— Як тепер складається ваше життя з Романом?

І про це питає дівчина, котра десять років тому вірила, що дітей приносять лелеки, і котрій лише три чи чотири роки тому — ще зовсім недавно — я мусила пояснювати деякі елементарні речі, бо про них їй, як, зрештою, і мені, ніхто вчасно не сказав.

— Я не зовсім розумію, що ти маєш на думці.

— Ну, чи щасливі ви в подружньому житті, чи підходите одне одному в сексуальному відношенні, чи збираєтесь мати дітей?

Стенині слова звучать, мов цитата з якогось популярного видання про шлюб, кохання, про матір і дитину; ці книжки тепер можна купити в кожній книгарні, в кожному кіоску у Варшаві і в глухому закутку, вони стоять там за склом поряд з кремом «Нівея», лаком для нігтів та протизачатковими таблетками; кожна дівчина тепер усе це знає. Здавалося б, фрази на зразок тих, що їх я почула від Стені, вже нічого не значать, а проте вони стосуються найголовнішого в житті. Коли Стеня це каже, вона трохи схожа на малу дитину, яку навчили розумних слів. Потім усі сміються, а сама вона зовсім не тямить, що