Королеви не мають ніг - Володимир Нефф
Ізотта глянула на Петра.
– Звідки тобі відомо, що мама поїхала з Рима?
– Я мав за честь зустріти її дорогою, в містечку Орте, з Bianca matta й кардиналом Тіначчо, твоїм дядьком, і вона коротко, але сердечно побесідувала зі мною, а відтак подякувала мені за вірну службу й милостиво відпустила.
– Милостиво відпустила, кажеш? – повторила Ізотта. – Це тому, що в той момент вона знала лише про твою зухвалість, з якою ти добивався моєї прихильності, і про твою нетактовність, з якою ти намагався сподобатись моєму горопашному батькові, але про твій злочин і гадки не мала.
– Так, вона ще не знала про приписане мені лиходійство, – погодився Петр.
Папа з цікавістю дослухався до цієї розмови, відсьорбуючи з келиха вино і чудово в такий спосіб розважаючись.
– Я вже казав, mi fili, що твоя розповідь викликала в мене таке почуття, немовби я дивився трагедію на кону; це почуття ще більше зміцніло тепер, коли я чую не тільки розповідь, але й діалог двох живих людей. Це дуже дивний діалог, якщо взяти до уваги, що ці двоє людей, як стверджує крихітка Ізотта, не знаються між собою.
– Я забираю назад своє фальшиве свідчення, – сказала Ізотта. – Так, це справді Петр Кукань. Ох, що це з нами сталося, що це з нами діється? – Вона заламувала руки, невидимі в широких рукавах, і ковтала сльози.
– Не бійся, Ізотто, все владнається і все знову буде добре.
– Не буде! – закричала Ізотта. – Ніколи вже не буде добре. Я сказала, що ти диявол; і справді, якби в Страмбі замість тебе з’явився сам диявол, він не зміг би накоїти чогось страхітливішого, ніж те, що накоїв ти.
– У Святому письмі сказано: «Багато лих спіткає праведного, але від усіх них його врятує Господь», – промовив папа. Кивнувши головою Петрові, щоб той нахилився, він зняв йому з шиї табличку й спробував її розірвати. – Руки Моєї святості звикли благословляти, а не шматувати й трощити, – зітхнув він і простяг табличку Петрові. – Зроби це сам, невгамовний юначе.
І невгамовний юнак, узявши табличку, розірвав її навпіл, потім на чотири частини, потім на вісім. «Якщо мені вдасться розірвати ще раз, – загадав Петр, – то це буде знаменням, що я все здолаю і виборсаюсь із цієї халепи».
І йому вдалося; але Спокусник підбив його спробувати ще раз.
Петр зібрав усю свою силу, так, як він зробив це досі тільки раз у житті, коли в страмбських казармах продемонстрував стрільбу з мушкета правою рукою без опори, – і шістнадцять частин таблички хруснули в його чіпких пальцях, і їх стало тридцять дві. Усміхнувшись, він глянув на папу, однак не побачив його, бо від нелюдського напруження перед очима в нього попливли вогненні кола і сипнули іскри.
Ізотта з холодною погордою стежила за проявом Петрової богатирської сили, але папа тільки хитав головою.
– Accidenti! Accidenti! – сказав він за хвилину. – Тебе, юначе, вигодувала не людська мати, а тигриця.
– Мені про це нічого не відомо, – відповів Петр з сором’язливою усмішкою наївної молодості. – Але думка про те, що я шматую не якусь там нікчемну табличку, а підлий наклеп, який заплямував моє ім’я, помножила мої сили.
Петр кинув клаптики паперу в камін, де тліло дубове поліно, а тоді обернувся до Ізотти й повільно, підкреслюючи кожне слово, мовив:
– Візьми до відома, Ізотто, що вбивця твого батька не я, а Джованні Гамбаріні.
Ізотта скрикнула.
– Це, здається, правда, але це державна таємниця, – зауважив папа.
Ізотта, зблідла, повільно зсунулась на коліна, немовби западалася в землю, і, стоячи вже навколішках, спираючись обома долонями на підлогу, низько схилила голову, тож здавалося, ніби вона обернулася на маленьку, сіру, знівечену купку нещастя.
– Що з тобою, Ізотто? – скрикнув Петр. – Що тобі до цього дурного і боягузливого дженджика, якому я при першій же нагоді скручу його хирляву курячу шию?
– Він мій чоловік, – проказала Ізотта.
Що може статися, коли папа розлютитьсяЗдається, більше того – навіть очевидно, що після вбивства герцога Танкреда між Страмбою і Римом почався жвавий рух. Про те, що, тільки-но в герцогському палаці відлунали постріли, спрямовані проти відданих герцогові людей, у дорогу до Вічного міста вибралися Петр із Кукані й капітан д’Обере з двома вояками, ми вже чудово знаємо. Нам також відомо, що через декілька годин, можливо, над ранок або трохи згодом, у тому самому напрямку погнав конем посланець банкірської фірми Тремацці, і хоч Петр з капітаном мали перевагу в часі, він випередив їх на п’ять хвилин. Із того, що опісля сказав Петрові папа, випливало, що новоспечений правитель Страмби, як тільки він сів на троні й оговтався, теж вирядив до Ватікану гінця, котрий вручив Його святості вміло складеного листа, сповненого покори і благочестивих намірів. Оскільки молодий граф Джованні Гамбаріні був, м’яко кажучи, юнак нерозважний і в політичних справах недосвідчений, то ми вважаємо, що це послання, яке вельми зміцнило його становище й принесло йому величезну користь, було справою не лише його власних рук, але й його мудрих наставників, точніше, наставника, кого саме, ми вже здогадуємось; на жаль, Джованні Гамбаріні, навіженець, незабаром, цього разу діючи на власний розсуд, послав до Рима ще одного гінця з новим листом, яким і зіпсував усю справу.
Про цей другий фатальний лист розказала папі принцеса Ізотта; то стоячи