Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен
Уранці Ніколаус не прийшов на місце зустрічі, і ми подалися до нього додому дізнатися, в чому справа. Його мати сказала нам:
— Батькові урвався терпець, каже, що з нього вистачить. Коли не покличеш Нікі, його немає вдома, а потім виявляється, що він десь пропадав з вами двома. Вчора ввечері батько відшмагав його. Я завжди жаліла Нікі, часто рятувала від різок, заступалась, але цього разу не стала, бо й сама розсердилася.
— Якби ж то ви заступилися за Ніколауса цього разу! — сказав я тремтячим голосом. — Може, коли-небудь це втішило б вас…
Мати Ніколауса прасувала білизну, стоячи спиною до мене. Тепер вона повернулась із здивованим та занепокоєним виглядом і сказала:
— Що це ти верзеш?
Я розгубився й не знав, що відповісти, а вона пильно дивилася на мене, і я зовсім збентежився. Та меткий Сеппі прийшов мені на допомогу і сказав:
— Авжеж, вам приємно було б згадувати про це. Вчора ми затрималися тому, що Ніколаус розповідав нам, яка ви добра; батько не карав його різками, коли ви були поруч, бо ви завжди заступалися. Він так захопився розповіддю, а нам було так цікаво слухати, що ми навіть забули про пізню годину.
— Значить, він вам розповідав про це, правда? — і вона витерла очі ріжечком фартуха.
— Та спитайте в Теодора, він скаже те саме!
— Мій Нікі лагідний, добрий хлопець, — мовила вона. — І чому я дозволила батькові побити його! Ніколи більше цього не буде! Подумати тільки — вчора я дратувалась і сердилася, а він любить мене, хвалить! Боже мій, якби знати все наперед! Тоді б ми завжди діяли правильно. А то блукаємо потемки й спотикаємось, наче нерозумні тварини. Тепер я ніколи не зможу без болю думати про цей вечір.
І вона тієї ж, що й інші. В ці нещасні дні ніхто, здавалося, не міг розкрити рота, щоб не сказати такого, від чого нас кидало в дрож. Так, вони «блукали потемки» і не розуміли, що самі того не знаючи, казали сумну правду.
Сеппі запитав, чи не можна Ніколаусові піти з нами погуляти.
— На жаль, ні, — відповіла вона. — Батько не велів Ніколаусові виходити, щоб він дужче відчув свою провину.
Ми з Сеппі перезирнулись — є надія! Ми подумали: «Якщо Ніколауса не випустять з дому, він не втопиться». Щоб упевнитися, Сеппі запитав:
— Він просидить удома увесь день чи тільки ранок?
— Увесь день. А шкода — сьогодні така чудова година, до того ж він не звик сидіти під замком. Та нічого, він готується до пікніка і, мабуть, не дуже нудьгує.
Щось у виразі її обличчя надало Сеппі сміливості, і він запитав, чи можна нам піднятися до Ніколауса й підтримати йому компанію.
— Заходьте! — сердечно відповіла вона. — Оце я розумію! Ви справжні друзі, раз відмовляєтеся заради Ніколауса від веселої прогулянки. Славні ви хлопці, їй-право, хоч і не завжди заслуговуєте похвали. Ось вам по шматку пирога, а цей віддайте Нікові, скажіть — мама прислала.
Ввійшовши до кімнати Ніколауса, ми відразу ж глянули на стінний годинник. За чверть десята. Невже він показує правильний час? Ніколаусові залишилося жити кілька хвилин! Серце в мене стислося. Ніколаус підскочив від радості й кинувся до нас. Він не нудьгував, готувався до пікніка і настрій мав пречудовий.
— Сідайте, — сказав він, — зараз щось побачите. Я змайстрував змія — ну просто очі вбирає! Він сушиться на кухні. Зараз я принесу.
На столі були розставлені всілякі спокусливі дрібнички. То були призи, які Ніколаус приготував для пікніка. Він витратив на них усі свої заощадження. Перш ніж піти, він сказав:
— Ви поки роздивляйтесь, а я піду на кухню, попрошу маму випрасувати змія, щоб він швидше сохнув.
Він вискочив за двері і, насвистуючи, побіг униз по сходах.
Ми не стали розглядати призів. Нас ніщо не цікавило зараз, крім годинника. Ми мовчали, втупившись у циферблат, дослухалися до цокання й щораз, як хвилинна стрілка перестрибувала на одну поділку, кивали головами, розуміючи: минула ще одна хвилина у змаганні життя й смерті. Нарешті Сеппі, глибоко зітхнувши, сказав:
— До десятої — дві хвилини. Ще сім хвилин — і Ніколаус перейде через смертельну межу. Він урятується, Теодоре! Він…
— Цить! Я й так немов на терню. Дивись на годинник і мовчи!
Минуло п’ять хвилин. Ми задихалися від хвилювання та страху. Ще три хвилини. На сходах почулися кроки.
— Він урятувався!
Ми підхопилися, повернувшись до дверей.
Тримаючи в руках змія, ввійшла мати Ніколауса.
— Хіба не красень? — мовила вона. — А скільки він трудився над ним! Почав на світанку, а закінчив оце перед вашим приходом. — Вона прихилила змія до стіни й відступила на кілька кроків, щоб краще роздивитися його. — Нікі сам розмалював його і, як на мене, дуже гарно. Церква, правда, не зовсім добре вийшла, але погляньте на міст — ну точнісінько наш міст, кожен скаже. Нікі просив мене принести змія сюди… Господи! Вже сім хвилин на одинадцяту, а я…
— Та де ж він?
— Він? Вийшов на хвильку, зараз повернеться.
— Вийшов?!
— Так. Він саме спускався сходами. А тут прийшла Лізина мама і каже, що її донечка кудись поділась, і вона дуже хвилюється. Я й кажу Ніколаусові: піди, мовляв, пошукай Лізу. Батько, правда, наказав тобі сидіти вдома, та дарма… Та що це з вами, чого ви так зблідли? Ви, мабуть, захворіли. Сідайте-но, я зараз принесу ліки. Певне, це від пирога. Він трохи важкуватий для шлунка, але я думала…
Вона щезла, не докінчивши речення, а ми кинулися до вікна, що виходило на річку. На тому кінці моста виднілася велика юрма, люди бігли туди з усіх боків.
— Усе, кінець! Бідолашний Ніколаус… Навіщо, ох, навіщо вона випустила його з дому?
— Ходімо, — схлипуючи, сказав Сеппі. — Ходімо мерщій… Як ми дивитимемося на неї? Через п’ять хвилин вона все знатиме.
Але втекти нам не пощастило. Мати Ніколауса перестріла нас на сходах із пляшечкою в руках і примусила сісти й випити ліки. Потім їй захотілося перевірити, чи ліки допомогли. Пересвідчившись, що нам не полегшало, вона заборонила нам уставати, а сама й далі картала себе за
