Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен

Колись у школі — нам було вже по одинадцять років — я перекинув чорнильницю й залив чотири зошити. Мені загрожувала сувора покара, але я звалив усе на Ніколауса, і його відшмагали різками.

І зовсім недавно, торік, я обдурив Ніколауса, міняючись із ним гачками для риболовлі: підсунув йому великого надтріснутого гачка, а собі взяв три маленькі, цілі. Гачок у Ніколауса зламався першого ж разу, коли він тягнув рибину. Та Ніколаусові навіть і на думку не спало, що я його обдурив, і коли я, картаючись докорами сумління, хотів був повернути йому один з маленьких гачків, він відмовився: «Міньба є міньба. Хіба ти винний, що гачок зламався?»

Ні, я не міг заснути. Спогади про ці дрібні кривди мучили мене, завдавали ще більшого болю, ніж коли б ішлося про живу людину. Ніколаус був іще живий, але для мене він був уже мертвий. Вітер, як і доти, стогнав на горищі, дощ тарабанив у шибки.

Вранці я розшукав Сеппі і все йому розповів. Ми стояли внизу, на березі річки. Губи в Сеппі сіпались, але він нічого не казав, лише пополотнів — настільки приголомшили його мої слова. Так він стояв кілька хвилин, потім у нього на очах виступили сльози, і він одвернувся. Я міцно взяв Сеппі за руку, і ми пішли разом, думаючи, але не розмовляючи. Ми проминули міст, перетнули луку, піднялися на лісисті горби й тільки там прийшли до мови. Говорили ми лише про Ніколауса, пригадували нашу дружбу. А Сеппі раз у раз повторював, ніби сам до себе:

— Дванадцять днів! Менше дванадцяти днів!

Ми вирішили, що весь час будемо разом з Ніколаусом. Ми повинні взяти все від нашої з ним дружби. Не можна гаяти ні дня. І все-таки ми не пішли його шукати. Нам було страшно — це однаково як іти на зустріч з мерцем. Уголос ми цього не казали, але думали саме так. Тому обоє здригнулися, коли за поворотом дороги лицем до лиця зіштовхнулися з Ніколаусом. Він весело закричав:

— Гей! Що сталося? Чи не зустріли ви привида?

Ми не могли говорити, а втім, у цьому й не було потреби: Ніколаус ладен був балакати за трьох. Ніколаус щойно бачив Сатану, і тому був у пречудовому настрої. Сатана розповів йому про нашу подорож до Китаю. Ніколаус попросив Сатану і його взяти з собою у подорож, і Сатана пообіцяв йому це, сказавши, що мандрівка буде далека, захоплива й прекрасна. Ніколаус хотів, щоб він і нас узяв, але Сатана сказав, що це неможливо; та колись настане і наша черга. Сатана прийде по нього 13-го числа, і Ніколаус уже нетерпляче рахував години, що залишилися до цього дня.

Це був той самий фатальний день. Ми теж рахували години.

Ми пройшли чимало миль, вибираючи наші улюблені стежки, знайомі нам ще з дитинства, і весь час згадували то те, то се з нашої дружби. Однак веселився тільки Ніколаус. Ми з Сеппі ніяк не могли позбавитися гнітючого почуття. Ми були незвично лагідні з Ніколаусом, уважні, старалися показати, як ми його любимо, і йому було приємно. Ми раз у раз намагалися прислужитися Ніколаусові, допомогти в чомусь, казали: «Стривай, ми самі зробимо!» — і це теж його радувало. Я дав Ніколаусові сім гачків для риболовлі — все, що в мене було, — і умовив його прийняти подарунок. А Сеппі подарував Ніколаусові новенького ножика і червоно-жовту дзигу. Сеппі сказав мені потім, що не раз обдурював Ніколауса, і тепер хотів спокутувати свою провину, хоч Ніколаус і не пам’ятав кривди. Ніколауса зворушили наші подарунки, він був щасливий, що має таких щирих друзів. Ми страждали від того, що він нами пишався, від його вдячності, бо відчували себе негідними такої дружби. Прощаючись із нами, Ніколаус аж сяяв од радості і казав, що ніколи не був такий щасливий, як сьогодні.

Дорогою додому Сеппі сказав мені:

— Ми завжди любили Ніколауса, але хіба ми дорожили ним так, як тепер, коли втрачаємо його!

Наступного дня і решту днів ми намагалися проводити кожну вільну хвилину з Ніколаусом. Щоб довше побути разом, ми троє уникали хатньої праці та інших обов’язків. Батьки сварили нас і грозилися покарати. Щоранку я і Сеппі прокидалися, здригаючись від страху, і казали: «Залишилося тільки десять днів», «залишилося тільки дев’ять днів», «тільки вісім», «тільки сім». Дні минали один по одному, а Ніколаус був жвавий, щасливий і не міг зрозуміти, чому ми такі смутні. Чого він тільки не вигадував, щоб розважити нас! Проте без особливого успіху. Веселість наша не була щирою, наш вимушений сміх загасав і переходив у зітхання. Ніколаус розпитував нас, що сталося, казав, що хоче допомогти нам чи принаймні поспівчувати і хоч цим полегшити наше горе, і нам доводилося брехати, щоб заспокоїти його.

Найбільше нас жахало, коли Ніколаус призначав щось на майбутнє, часто сягаючи за 13-е число! Щоразу при цьому нас проймав душевний трепет. Ніколаус не втрачав надії розвеселити нас, розвіяти наш смуток, і нарешті, коли йому залишалося жити всього три дні, він радісно сказав нам, що придумав чудову річ — влаштувати для сільської молоді 14-го числа пікнік і танці на тому самому місці в лісі, де ми вперше побачили Сатану. Ми жахнулись — адже 14-го Ніколауса мали ховати. Ми не насмілилися заперечувати, бо він, певна річ, захотів би знати, чому ми проти, а ми б не змогли відповісти. Ніколаус попросив нас допомогти йому скликати гостей, і ми погодилися — хіба можна відмовити другові, який стоїть на краю могили? Та це було жахливо: ми власне запрошувати гостей на його похорон!

Страшними були ці одинадцять днів, і все-таки тепер, коли мене відокремлює від того часу ціле прожите життя, вони здаються мені прекрасними, і я згадую про них з почуттям вдячності. Адже це були дні спілкування з дорогим другом, який пішов од нас, і відтоді я ніколи не знав ближчої та ніжнішої дружби. Ми рахували кожну годину, кожну хвилину швидкоплинного часу, чіплялися за них з болем і відчаєм скнари, якого грабують, забираючи одну по одній золоті монети, а він нічого не може вдіяти.

Останнього вечора ми гуляли довше, ніж звичайно. Винні були ми з Сеппі, бо ніяк не могли розстатися з Ніколаусом, і коли