Галка - Павло Федорович Автомонов

— Кулдига, займаючись «бухгалтерією». І завжди лунали постріли з автоматів, кулеметів — то віддалік, то ближче. До тої стрілянини вже звикли, гадаючи, що стріляють межа кеті й солдати, аби чимось показувати свою присутність на довколишніх хуторах. На те й війна, щоб стріляти. Та й чимало військових частин було розташовано и подалі від передової, а деякі підрозділи — зовсім близько до місця, де діяли і жили розвідники Кудрявого.

Щодня по двічі Галка передавав у Центр радіограми про рух противника на шосе, про відомості, які їм дали перші «язики», взяті біля хутора і на тому ж шосе. Часом передача тривала з годину.

То були напружені години, бо всім здавалося: ось-ось до них прийдуть фашисти. Тому завжди двоє чи й четверо охороняли Галку, готові битися за нього і за діло своє до останнього набою.

Кілька разів над лісовим масивом ранком о восьмій, коли виходив в ефір, з'являвся двокрилий німецький літак. Його хлопці охрестили «костилем», бо він був трохи Горбатий, Цього разу «костиль» прилетів і о шістнадцятій.

— На нашу «вуточку» трохи схожий! — сказав Короп, задерши голову. — Чого йому тут потрібно?

— Нас, анцихрист, вистежує! — сказав Орел жартома.

— Що ми — дивізія, яка розташувалася в лісі? — заперечив Короп.

— А чого ж його чорти носять? Учора теж літав. І ранком сьогодні…

— Мало хіба літає зараз — і бомбардувальників, і «костилів»… — заспокійливим голосом мовив Короп. — Скоро отримаєш «квитанцію»? — звернувся до радиста.

— Ще не все передав, — відповів Галка.

Попрацювавши з чверть години, став згортати рацію.

Йому допомагав Орел.

— Переживає, мабуть, підполковник Півень, що не знайшли Тайди? — сказав Орел.

— Запитує, чи не зустріли. А за відомості дякує, — відповів Галка.

— Все-таки дещо робимо! — з гідністю промовив Орел. — Але не подобається мені Латиш. Він як чорна хмара, спохмурнів, заростає бородою. Я не бачив, щоб він навіть Умивався.

— З ним коїться щось недобре. Все через Тайду, — погодився Галка.

— Як гадаєш, у Тайди і Латиша була любов? — раптом спитав Орел.

— Я кілька разів перехоплював їхні погляди. Якась доля секунди в погляді — і ясно без слів, без жестів. Їм взаємовідомий кожен подих. П'ять місяців були разом у ворожому тилу…

— І майже сусіди — за півста кілометрів від нас на південь, якраз у районі, де «Зелена», «Синя» і «Коричнева», смуги оборони.

Галка розшифровував прийняту радіограму. Короп і Орелі1 одійшли подалі, причаївшись за стовбурами дерев.

Короп усе частіше виймав із кишені на срібному ланцюжку кіровський годинник. Пора б уже вернутися із шосе! Кудрявому і Латишу. Вони вперше пішли разом. І Короп здогадується чому. Кудрявий хоче віч-на-віч, без свідків поговорити з Латишем, щоб той очунявся від нещастя і таки взяв себе в руки. З'явиться з щетиною на щоках десь на хуторі, і люди здогадаються — з лісу. А був би поголений, причепурений, ніхто б і не подумав, що цей товстун є розвідник-парашутист.

Короп поважав Кудрявого за те, що той ніколи за минулі сім місяців перебування у ворожому тилу жодного разу не сказав своїм підлеглим: «Я наказую! Це мій наказ!»

Кудрявий інколи був ніби в тіні, даючи хлопцям повну ініціативу на пошуки, на роздуми, на обговорення будь-якої, і особливо не простої, ситуації. Ніде не вчившись на розвідника, Кудрявий збагнув суть цієї роботи, зрозумів, від чого залежить успіх у цій неймовірно складній і надто потрібній для командування фронту і Ставки Верховного Головнокомандування роботі. Кудрявий завжди виступав останнім, і слово те було як підсумок суперечок і, звичайно, отим наказом, що возвеличений в армії на рівень закону.

— Ну, що там? — раптом поспитав Короп у Галки, помітивши, як змінився у радиста вираз обличчя.

— Пропонують іти в новий район. Це за п'ятнадцять-двадцять кілометрів звідси. Там теж шосе на Кулдигу, тільки з південної сторони, — відповів Галка.

— А як же Тайда? — здивувався Короп.

— Мабуть, там надто важлива робота…

— А не подумав наш начальник, що ми граємося з вогнем тут, на місці приземлення? — раптом спало на думку Коропові. — Шукаючи Тайду, ми можемо загубити все діло, потрапивши на рожен німців і айзсаргів…

— Пропонують іти, а не наказують, — повторив Галка.

— Вони взагалі рідко наказують, як і наш Кудрявий, — зауважив Короп.

— Це вірно. З Кудрявим, з нашими генералами і полковниками жити можна… — погодився радист.

Галка замислився. В армії він пізнав, яку силу має командир. Ось чому він поважав Кудрявого, бо душею відчував: Кудрявий е отим справжнім командиром розвідгрупи, що знає своє місце, свої обов'язки особисто, знає кожного в групі, на що хто здатний. Якби не Кудрявий, Галка б не пішов на третє завдання. Так само вважав і Кудрявий: упоратися з новою роботою можна лише з таким радистом, з таким начштабом, з таким бійцем-розвідником, як Галка.

Але сьогодні удосвіта, коли Латиш і Кудрявий збиралися на шосе, командир, хоча й пошепки, заговорив про «наказ», звертаючись до Латиша:

— Ти ж заступник командира групи, а ходиш, мов м'ясник з ризького ринку. Та ще й голову опустив. Усе чоботи розглядаєш…

— Може, ти ще й накажеш мені поголитися? — самовпевнено відповів Латиш, трясучи коліном і задерши свого розплесканого носа ще вище.

— Так. Наказую! — прошепотів Кудрявий і озирнувся.

Латиш більше не став відповідати командирові, а ходив сюди-туди, переставляючи свої чоботища сорок п'ятого розміру. Від парашутної стропи, що тліла, висячи на гілці молодої сосни, він припалив