Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

Не гаючи ні секунди, я вихопив ніж із рани, щоб допомогти Семові, але той уже стояв над поваленим ворогом і навіть встиг зняти з нього скальп.

— Тепер ти можеш ставити сильця й пастки в Країні вічного полювання, — говорив він, діловито розглядаючи скальп. — І хоч мені твоя шкурка ні до чого, я все ж залишу її на пам’ять. Ви візьмете собі другий скальп?

— Ні, — відповів я. — Ви ж знаєте, Семе, як я ставлюся до цього варварського звичаю. Дивно, що ви так цим захоплюєтеся.

— На те є певні причини, сер. До зустрічі з вами мені довелося воювати з такими червоношкірими, що в мене не лишилося ні краплі співчуття до них, та й вони мене не шкодували. Дивіться!

Він зірвав із голови свій пошарпаний часом капелюх, а разом з ним і перуку, під якою ховався багряний і жаский скальпований череп. Однак це видовище було для мене не новим, тому й не справило належного враження.

— Що скажете на це, сер, качка б мене копнула? — виправдовувався далі Сем. — Я носив власну шевелюру з раннього дитинства, звик до неї і мав на неї повне право! І раптом з’являється десяток індіанців пауні й забирають у мене мою природну прикрасу. Довелося йти в місто, викласти три в’язки бобрових шкур і придбати накладне волосся. Не перечу, перука — штука зручна, особливо влітку, її можна зняти, якщо спітнієш; за неї поплатився життям не один червоношкірий, тож тепер здерти скальп — це для мене більше задоволення, ніж зловити бобра.

Він знову одягнув перуку та капелюх і хотів продовжити свої міркування про користь накладного волосся і потребу знімати скальпи з індіанців, але мені довелося зупинити потік його красномовства. Щомиті слід було сподіватися нападу, до того ж треба було поквапитися попередити про небезпеку мешканців «фортеці».

— Семе, допоможіть мені сховати трупи. Я з насолодою вислухаю вас на дозвіллі, а зараз треба поспішати.

— Правду кажете, сер. Готовий побитися об заклад і поставити свої мокасини проти дамських балеток, що червоношкірі незабаром будуть тут. Нехай наш маленький сер поки що сховається в кущах і пильнує, щоб до нас ніхто не підібрався.

Гаррі послухався, а ми втопили тіла вбитих індіанців у прибережних очеретах.

— От і все, — сказав Сем. — Тепер їх і з собаками не знайдеш. Повертайтеся з хлопчиком до «фортеці» і попередьте інших, а я піду по їхньому сліду й довідаюся, що там відбувається.

— Семе, може, краще ви підіть до батька? — звернувся до нього прохально Гаррі. — Ви незрівнянний, коли йдеться про сітки й пастки, але в розвідці дві пари молодих очей бачать краще.

— Ну гаразд, коли так наполягаєте, хай буде по-вашому, але якщо з вами щось трапиться, моєї провини в тому не буде.

— Не хвилюйтеся, Семе. Ви ж знаєте, що зі мною не так просто впоратися. Ви сьогодні вже зняли скальп, треба ж і мені розжитися хоч одним трофеєм.

З цими словами Гаррі сховався в кущах. Я пішов за ним, і хоч обставини вимагали напруженої уваги, я не міг відірвати очей від зграбної фігури хлопчика, не міг не милуватися ним. Зі спритністю досвідченого вестмена він безшумно просувався крізь густі зарослі, кожен його рух був розважливим, обережним і впевненим водночас. Його рухи свідчили про те, що він з раннього дитинства жив у прерії і пройшов через суворі випробування, які загострили його почуття й загартували характер.

Майже годину ми продиралися через зарослі до наступної колонії бобрів. Ні на греблі, ні на березі не було видно жодної тваринки, а це пряма ознака того, що їх потривожили люди.

— Тут стояли наші пастки, ті самі, які вкрали у нас індіанці. Ми легко знайдемо тут їхні сліди й підемо далі. Дивіться, вони прийшли з лісу.

Хлопчик рішуче попрямував у бік лісу, але я стримав його.

— Гаррі! — м’яко, але впевнено сказав я.

Він зупинився, запитально дивлячись на мене.

— Мені здається, було б краще, якби ви повернулися, а я впораюся тут сам.

— Чому ви так вирішили, сер?

— Ви уявляєте, як це небезпечно?

— Не гірше, ніж ви, сер! Я побував у різних ситуаціях, і ніхто не може сказати, що я не поводився гідно перед лицем небезпеки. Може, думаєте, що я злякаюсь, побачивши розмальовані фізіономії?

Я здався. Тепер ми йшли серед струнких дерев під густим покровом їхніх гілок. Вологий м’який мох килимом застеляв землю й добре зберіг відбитки взутих у мокасини ніг.

Раптом Гаррі, який ішов попереду, зупинився. Я глянув на слід і відразу зрозумів, що на розвідку вийшли четверо червоношкірих і саме в цьому місці вони розділилися на пари. Така кількість розвідників, та ще й у повному бойовому спорядженні, свідчила про те, що поблизу стоїть великий загін і, що найпевніше, індіанці прийшли мстити нам за свого вождя, убитого в сутичці на залізниці.

— Що будемо робити? — запитав Гаррі. — Ці двоє пішли до нашого табору. Не можна допустити, щоб вони розвідали про вхід до «фортеці». Будемо їх переслідувати чи розділимося?

— Ні те, ні те. Ми підемо по сліду, але не за ними, а в зворотному напрямку, і з’ясуємо, де сховався їхній загін, перерахуємо їх і спробуємо дізнатися, що вони задумали. Біля входу в нашу «фортецю» стоїть вартовий, тому не варто турбуватися.

— Маєте слушність. Ходімо.

Схил гори, біля підніжжя якої струменіла річка, поріс лісом, що тягнувся по рівнині аж до горизонту. Час від часу траплялися глибокі круті яри, схили яких поросли папороттю і колючим чагарником. Обережно підбираючись до одного з таких ярів, я відчув легкий запах диму. Озираючись і принюхуючись, я ішов