Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

Гаррі чекав нас біля виходу з долини. Сем закинув на спину кілька пасток і поспішив до хлопчика.

— Ми йдемо пішки? — запитав я.

— Хіба ваш кінь уміє ставити сильця або ловити бобрів на дні річки? Треба поспішати, щоб встигнути повернутися до обіду, інакше нам доведеться постити до вечора, — відповів Сем. Він був усе такий же безжурний жартівник.

— Але мені треба напоїти коня!

— Не турбуйтеся, Гаррі вже все зробив.

Його слова втішили мене: Гаррі подбав про мого коня, а отже, і про його господаря. Вогняна Рука зумів пояснити синові, якого ставлення я заслуговую. Коли ми вже прямували до виходу, до нас підійшов Віннету і зробив Гаррі індіанський комплімент:

— Син Рібанни сильний, як дорослий воїн, від його очей не вислизне жоден бобер, а рука не зможе донести всі шкурки, які він зуміє добути, — промовив він. Помітивши, що я озираюся й шукаю очима Ластівку, Віннету додав: — Мій брат може не турбуватися, я подбаю про його коня.

Минувши вузький ярок, що відокремлював нашу «фортецю» від рівнини, ми пішли вздовж струмка у протилежному від вчорашнього напрямку, а потім повернули ліворуч і йшли, поки не дісталися до того місця, де струмок впадав у Манкíціту. На її берегах росли дерева, дикий виноград обплутував стовбури, переплітаючись із гілками, звисав униз, живою павутиною вкриваючи землю. Це плетиво було таким густим, що без ножа пробити собі дорогу було майже неможливо.

Сем Гоукенс ішов попереду, і я, дивлячись на його згорблену постать із пастками на спині, згадував, як вулицями мого рідного міста ходили словаки, які торгували мишоловками. І хоч довкола і близько не було жодних ворогів, ноги Сема старанно обходили ті місця, де міг би залишитися слід, маленькі оченята уважно оглядали густі зарослі. Стояла вже пізня осінь, але довкола ще повно було зеленого листя. Раптом Сем зупинився, підняв угору гілку, обережно виглянув із-за неї і, переконавшись, що все спокійно, пішов далі. Гаррі — за ним.

— Ходімо, сер. Тут у нас протоптана стежка до бобрової греблі, — шепнув він мені.

І справді, за зеленою завісою починалася стежка, яка петляла по густих зарослях. Ще якийсь час ми йшли вздовж річки, прихованої серед гущавини кущів, поки Сем не зупинився і не приклав палець до вуст на знак мовчання. З річки долинало тихе посвистування.

— Прийшли, — ледь чутно, одними губами, вимовив Гаррі. — Вартові бобрів уже насторожилися.

Ми стояли як укопані, поки свист не замовк, і тільки тоді обережно рушили далі. Підійшовши аж до берега, ми визирнули з-за кущів і просто перед собою побачили невелику колонію бобрів.

Річку перетинала широка гребля, по якій навіть людина могла б перебратися на протилежний берег. Чотириногі будівельники працювали швидко і злагоджено. Одні підгризали дерева і валили їх у воду, інші дотягували їх до греблі, треті, орудуючи хвостом, обмазували споруду глиною.

На березі сидів великий бобер і уважно дивився по боках. Раптом товстун-вартовий нашорошив вуха, видав уже знайомий нам свист і зник під водою. Решта звірят миттєво кинулася за ним, кумедно човгаючи пласкими хвостами по воді і розбризкуючи її навсібіч.

Але не було часу на ці зворушливі спостереження, бо налякати звірят могло тільки наближення ворога. А найбільшим і найнебезпечнішим їхнім ворогом залишається людина. Не встиг останній бобер сховатися під водою, як ми вже лежали під гілками пінії, які звисали низько над землею, і зі зброєю в руках чекали появи непроханих гостей.

Незабаром на берег праворуч від нас вийшли двоє індіанців. В одного з них на плечі висіли пастки, другий ніс боброві шкурки. Вони були озброєні і поводилися так, немов очікували на кожному кроці зустріти ворога.

— Чорт! — прошипів крізь зуби Сем. — Негідники знайшли наші пастки і зібрали врожай, який не сіяли. Ну, стривайте! Старенька Лідді зараз пояснить вам, хто тут господар, качка б мене копнула!

Він прицілився, але я, вважаючи, що треба діяти без зайвого галасу, схопив його за плече і втримав. З першого погляду було ясно, що до нас завітали індіанці понка, а бойові кольори на їхніх обличчях свідчили про те, що вони вийшли не на полювання, а на стежку війни. Можливо, десь поблизу була не одна сотня кровожерливих головорізів, готових прибігти на звук пострілів і розквитатися з нами за смерть товаришів.

Кріль-Що-Біжить, вождь племені пікані (чорноногі). Монтана, прибл. 1900 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.

— Не стріляйте, Семе! — прошепотів я. — Візьміть із собою тільки ніж. Напевно, вони тут не одні.

Сем Гоукенс погодився зі мною, хоч у нього і свербіли руки загнати червоношкірим по кулі.

— Я, звичайно, згоден, що краще прибрати їх потихеньку, але я людина стара, а мій ніж притупився, і мені з двома такими молодцями не впоратися.

— Я допоможу вам.

— Чорт би їх узяв! Чотири пастки, по три з половиною долари кожна! А за вкрадені боброві шкури вони заплатять своїми.

— Вперед, Семе, поки не пізно.

Індіанці стояли до нас спиною, зайняті пошуком слідів на березі. Відклавши рушницю і діставши ніж, я повільно поповз до них, і тут раптом біля самого вуха пролунав стривожений шепіт Гаррі:

— Сер, дозвольте мені зробити це за вас.

— Не треба, Гаррі. Я сам.

Підкравшись до індіанців ближче, я вистрибнув із кущів, обхопив лівою рукою шию того, що стояв ближче до мене, і вдарив його ножем між лопаток. Ніж із хрускотом встромився в тіло, і червоношкірий без стогону впав на землю. Читач повинен мене зрозуміти: я не люблю вбивати, але індіанці могли по наших