Маруся - Василь Миколайович Шкляр
До Звягеля влетів зі своєю кіннотою Дмитро Соколовський, і цього разу замість отамана заговорила його товаришка шабля. Половину червоних соколовці винищили з розгону, решта розбіглися хто куди; більшість поховалися в самому містечку, розгнівані селяни вишукували їх по хатах і крамничках, по стайнях, льохах і коморах. Кари не минули й ревкомівці, котрі збиткувалися над священиками, — Ананьєва та Ціолтана знайшли у підвалі скоб’яної лавки, де й порішили на місці, Чорненького ж витягли з печі такого чорнющого від сажі, що впізнали тільки тоді, коли він заблагав пощади. Щоб не оскверняти піч, безбожника вивели надвір і втопили в нужнику.
Серед нехристиян було чимало китайців, котрі затято обороняли большевицький парком, відстрілюючись до останнього патрона; дядьки з ціпами дивувалися, що ці вузькоокі відбиваються завзятіше за москалів, тому влаштували їм справді погром — убивали штилями, заступами, дрючками.
— Так їх, так косооких! — підохочував розлючених дядьків Матей Мазур, гарцюючи на гнідому коні, що почорнів од поту, і споглядаючи, як селяни трощать кілки на головах китайців. — Ану дужче-дужче! По макітрі його!
Не знав Матей, що його жде точнісінько така смерть. Десь вона, безноса, походжала вже близько.
— Диви, як треба воювати! — показував пальцем Матей на закривавлену голову, що лежала окремо від тулуба, — хтось із селян воював косою.
Година гніву добігала кінця. Козаки Соколовського ховали шаблі у піхви, даючи повоювати селянам. Бойове хрещення не зашкодить нікому.
Матей пошукав очима Соколовського. Той, сидячи у сідлі, скручував цигарку, тютюн розсипався з-під пальців — ще не вляглося тремтіння в руках, яке з’являється в запалі бою.
Матей, відпустивши поводи, і собі дістав кисет, та раптом його гнідий так схарапудився, що вершник ледве не вилетів із сідла — під копита коневі покотилася ще одна голова.
— Чого, дурний? — Матей натягнув поводи, але якби він стояв на своїх ногах, то й сам би позадкував. Попереду стояла сама смерть із косою, тільки закривавлене лезо було закріплене не впоперек кісся, а стриміло вгору, як спис. Чоловік, який стискав обіруч косу, з голови до п’ят був забризканий кров’ю і, п’яно хитаючись, водив каламутними очима на всі боки — хто там іще, підходь.
Матей розвернув коня і під’їхав до Соколовського.
— Бачив? — спитав він, мацаючи себе по кишенях. Не помітив, коли загубив кисет із тютюном.
— Бачив, — сказав Дмитро.
— І як?
— Їх сюди ніхто не кликав.
— Я, кажись, кисет загубив, — сказав Матей.
— Аби не голову, — гостро подивився на нього Дмитро: на підмізинному пальці Матея блищала золота каблучка, якої раніше в нього не було.
— Кисета жалько, — сказав Матей.
— Там що — теж було золото?
— Звідки?
— Сам знаєш. Побачу — розстріляю.
— Ну, ти, їй-бо, наче маленький.
Дмитро подав йому свій кисет.
— Кури.
— Нє, — образився Матей. — Я згадав, де він у мене випав.
— Не вертайся.
— До дідька! — кинув Матей і пустив коня на те місце, де погубили голови китайці.
Чоловіка з косою там уже не було. Селяни гуртами розходилися по домівках, ніби вертали з польових робіт.
Кисета Матей не знайшов. Він стягнув з пальця каблучку і сховав у кишеню. «От, їй-бо, наче маленький», — сказав сам до себе.
Після походу Соколовського на Звягель большевики поставили його в один ряд з отаманами Зеленим, Ангелом і Струком. За Дмитрову голову вони пообіцяли сім мільйонів рублів.
***
Початок серпня приніс нові надії. Об’єднана з галичанами Армія УНР гнала червоних до Дніпра. Повстанські загони де могли розчищали шлях українському війську.
Того вечора Дмитро Соколовський повернувся зі своїми козаками аж із Макарова — територія його отаманської влади розрослася на півтори сотні верст. Дмитро був у гуморі, покликав брата Василя і декого з учителів на вечерю до своєї гімназійної оселі. Сиділося, як ніколи, весело, допізна.
Ніч була тепла, але по-серпневому свіжа. Надя відчинила вікно, лишивши фіранки завішеними. Вони заворушилися під подихом нічної прохолоди.
Ближче до півночі гості розійшлися. Василь же затримався, мовби його щось не пускало. Випили ще по чарці — удвох, по-братському. Дивились один одному в очі й мовчали.
— Додому… надовго? — спитав Василь.
— Не знаю, — сказав Дмитро. — Чекаю розпорядження від самого…
— Петлюри?
— Від нього. Починається інша війна.
Вогник у гасовій лампі, що стояла на столі, почав осідати.
— Гас кінчається, — сказала Надя і заходилася прибирати зі столу.
Дмитро вирізав кружальце сирої картоплини й поклав зверху на отвір у ламповому склі — вогник піднявся.
У сусідній кімнаті крізь сон схлипнув Євгенко. Надя вийшла до дитини.
— Ти поставив хлопців коло вітряка? — спитав Василь.
— Ні, всі перетомлені, — сказав Дмитро. — Сторожа біля Дівич-гори, коло кар’єру, на підступах до села. А тут кого нам боятися?
Він підвівся і ступив крок до вікна.
Зайшла Надя, рипнула дверима — вітерець ворухнув фіранкою.
Бахнув сухий револьверний постріл. Куля влучила Дмитрові в чоло, він упав, навіть не зойкнувши.
Крізь вікно влетіла граната й підстрибнула на підлозі.
Василь щосили штовхнув Надю до сусідньої кімнати і впав долілиць. Граната рвонула, згасло світло, Надя, вхопивши з ліжечка дитину, наосліп кинулася до дверей.
Василь перекотився до сусідньої кімнати, коли крізь прочинене вікно влетіла ще одна граната, об стіну залопотіли кулі.
Надя вискочила з дитям на ґанок і ледве не налетіла на чорну постать. Це був їхній кум Тиміш Олексієнко-Корч, хрещений батько дитини, яку вона тримала на руках. Надя спершу подумала, що Тиміш підоспів на поміч, та він прошипів:
— Якщо комусь писнеш, я твоє щеня розірву на шматки.
Корч розтанув у темряві.
Більше ніхто не стріляв. У Наді дзвеніло в голові. Зайшовся плачем Євгенко, та вона його не чула. Земля хиталася під ногами.
Притискаючи до грудей дитину, Надя повернулася до кімнати.
Було темно і страшно. Біля мертвого Дмитра на колінах стояв Василь.
— Митю… Митю…
Усвідомлення смерті вдарило її в серце. Вона не могла ні закричати,
