Попіл снів - Павло Архипович Загребельний
Мініатюрна білокоса жіночка, в неуявлено жовтому вечірньому платті, в притаєних переблисках чорних діамантів, танцювала з сивим, сірим, як кирзовий чобіт (о, наша міліцейська уніформа!), міліцейським генералом, а на не зайнятих черговими операторами дзиглях викручувалися троє гострооких стандартних хлопців (чи не з тих, що стережуть усі недоступні пороги?) і виприндикували на губах марш «Прощання слов'янки». Чи то вони не знали іншої музики, чи вважали, що для генералів безпремінно потрібен марш, — хто ж то знає?
Химерний танок, мабуть, тривав уже досить довго, бо генерал змокрів і захекався, — жінка в чорних діамантах теж, видно, втомилася, уповільнила рухи і вередливо звеліла своєму партнерові:
— Генерале, прошу вас, відведіть свою даму до її крісла!
«Кріслом» мав бути один з вільних дзиглів: на атомному пульті не до розкошів і не до комфорту.
— Ах! — по-пташиному вгнізджуючись на дзиглі і витріпочуючи над обличчям наманікюреними пальчиками, вигукнула жінка (теж генерал, бо на сусіднім дзиглі, недбало кинута, зависла її шинеля з двозірковими генеральськими погонами). — Мені не вистачає музики! Якось я була в Одесі, і мені грали «Сонату фіалок» для скрипки і віолончелі. Бо моє прізвище — Фіалка. А це музика і ніжність. Вони грали, але я помітила, що там мало ніжності, тільки якийсь скрегіт і гудіння. Я спитала, що то, і вони відповіли: може, то гудіння бджіл або джмелів над фіалками. Але ж фіалки розквітають уночі, а хіба бджоли літають у цей час, а джмелі хіба літають ночами? Може мені хтось відповісти? Я просила зв'язатися з Москвою. Чи вдалося це зробити?
Оксана ще й до того відчувала чиюсь присутність позад себе, тепер, після останніх слів жінки-генерала, з-за її плеча поштиво висунувся акуратний чоловік, у картатому, як у мера Санкт-Петербурга Собчака, піджаці, з пшеничними пишними вусами, ледь нахиливши (чи вдавши, що це зробив) голову перед жінкою в жовтому, промовив:
— Ми виходили на Москву вже кілька разів, Алевтино Дмитрівно.
— І що?
— На жаль, усе підтвердилося.
— В це тяжко повірити. Він щось залишив? Посмертну записку. Розпорядження. Ясна річ, мене найперше цікавить… Ну, стосовно Києва…
— Нічого. Все сталося абсолютно несподівано. Він навіть не допив шампанського з новорічного бокала. Бокал стоїть на його столі майже повний. Всі були шоковані.
— Шоковані? Ви вважаєте, що це саме те слово?
— Я просто намагаюся точно передати їхні слова. Тепер вони всі там страшенно здивовані.
— Здивовані?
— Генерал Сосин став прозорий.
— Прозорий? Що ви хочете цим сказати? Як це — прозорий?
— Ну, — чоловік у картатому піджаці затнувся, — я б сказав: прозорий, як мило в дорогих зарубіжних отелях.
— Вам доводилося жити в дорогих зарубіжних отелях?
— Мабуть, що так.
— Бачите, генерале, до чого ми дожили? — вигукнула Алевтина Дмитрівна, звертаючись до міліцейського генерала. — Радянських генералів зрівнюють із шматком зарубіжного мила!
— Я не радянський генерал, — спокійно зауважив той.
— А який же, коли не радянський?
— Я — український генерал.
— Дозволите запитати відколи?
— З першого грудня минулого року.
— Припустимо. Це ваша особиста позиція. Що ж до мене, то я — генерал радянський, і генерал Сосин, якого оце… одне слово, він був не просто радянський, а справжній радянський генерал!..
Тут вона помітила, що її слухає не тільки сусід у сірому мундирі, а й вусань у піджаці мера Санкт-Петербурга і ще якісь невідомі люди, втомлено змахнула пещеною ручкою, промовила владно:
— Гаразд. Дякую за інформацію. Всі вільні.
А коли за мить, глянувши в напрямку виходу, побачила, що якісь двоє не підкорилися її велінню, запитально посміхнулася до них, і в тій посмішці Оксана вичитала не тільки глузування, але й погрозу, щоправда, безсилу.
Оксана виступила поперед Винокура, відрекомендувала спершу його, тоді сказала про себе.
— Ах, так? — вже зовсім іншим усміхом розсяялася химерна жінка-генерал. — Ви поповнюєте число моїх друзів? Але яка оперативність! Ну, я розумію, генерал, у нього служба, а ви така молода і прекрасна жінка, і вас одривають од новорічного столу… І все це я, мої витівки, мої…
— Ми люди обов'язку, товаришу генерал-лейтенант, — сказала Оксана, — ні про що інше не може бути мови.
— Друзі мої, — проворкувала генеральша, — не треба ніяких генералів! Звіть мене Алевтиною Дмитрівною, прошу. Я звернула увагу, що у вас однакові прізвища. Може, ви чоловік і жінка?
— Мабуть, що ні, — усміхнулася Оксана.
— Сьогодні якась дивна ніч, — прошепотіла Алевтина Дмитрівна. — Навіть говорять усі зовсім незвично. Ви звернули увагу? Той чоловік щойно казав: «Мабуть, що так», ви мовите: «Мабуть, що ні»… Сум'яття в подіях, сум'яття в словах, сум'яття в світі… Прошу вас, Оксано і майоре, сідайте біля нас із генералом, нам треба порадитися.
— Ми вас уважно слухаємо, Алевтино Дмитрівно, як бачите, ми всі з різних відомств, але прислані саме для того, щоб вас вислухати і надати відповідну допомогу… Директор АЕС не зміг до вас прибути, він у Славутичі, але…
— Він говорив зі мною по телефону. Досить чемний товариш. Прислав свого уповноваженого, — Алевтина Дмитрівна супроводжувала кожне слово сяянням очей, сяянням уст, сяянням всього лиця, надто ж своїх чорних діамантів (сережки, кулон, браслет, каблучка), але сяяння те чомусь видавалося Оксані жорстким, як радіоактивне випромінювання, — на жаль, вони нічим мені не могли зарадити… Я приїхала не до них… Трагічний збіг обставин… Сталася жахлива катастрофа… Ще некерованіша, ніж Чорнобильська… Запобігти якоюсь мірою можу тільки я. Для цього мені потрібен захист… Навіть не такий, як
