Віннету І - Карл Фрідріх Май

поближніх фортів. Аби здивувати мене по-справжньому, мені повідомили про це все тільки тепер, буквально в останню мить. Але заспокоїли, сказавши, що про все необхідне спорядження вже подбали до найменших дрібниць. Тож мені залишалося хіба познайомитися зі своїми співробітниками, які чекали на мене в помешканні головного інженера. Я пішов туди разом із містером Генрі та Семом Гоукенсом, і там мене зустріли дуже привітно.

Наступного ранку я попрощався зі своєю німецькою родиною, а потім пішов до містера Генрі. Він скоротив мої слова подяки дружнім потиском руки і грубо перебив мене:

— Закрийте рота, сер! Я вислав вас у дорогу тільки з тою метою, щоби мій старенький карабін знову міг побалакати на волі. Коли повернетеся, то розкажете, щó ви пережили і про щó довідалися! І тоді стане ясно, чи ви й далі залишилися тим, ким були досі, але не хотіли вірити, що таким ви і є, тобто справжнім ґрінгорном, — таким, як книжка пише!

І з цими словами він випхав мене за двері. Але ще до того, як він зачинив їх, я побачив, що на очі йому напливали сльози.

Перші вестменівські лаври

На початку вересня минало вже три місяці, відколи ми розпочали роботи, та все ж іще не виконали своє завдання, хоч інші групи вже давно повернулися додому. Така ситуація пояснювалася двома причинами.

Першою з них було те, що на нашу долю випала надзвичайно складна ділянка. Залізниця мала проходити уздовж прерії, за течією Кенейдіан-Рівер. Ми мали креслення лише до гирла річки, а колію планували прокласти далі — за Нью-Мексико[20] через долини та гірські хребти. Наша група працювала поміж Кенейдіан-Рівер і Нью-Мексико, де потрібно було спершу самостійно знайти найкращий шлях. Для цього ми багато подорожували верхи, а також пішки, робили численні заміри й порівнювали їх між собою перед тим, як починати свою основну роботу. Усе це ускладнювалося тим, що ми працювали на доволі небезпечній території, якою вешталися племена кайова, команчів[21] та апачів, що не хотіли навіть чути про жодну залізницю на цій території. Тож нам слід було дотримуватися надзвичайної обережності та пильності, а це, ясна річ, також дуже сповільнювало нашу роботу.

З огляду на ці племена, ми мусили відмовитися від полювання і виключити дичину зі свого раціону — щоб індіанці не натрапили на наш слід. Усе, що нам було необхідно, привозили у запряжених волами фургонах із Санта-Фе[22]. Але, на жаль, ця система постачання працювала не надто точно, і ми часто змушені були простоювати й відкладати свої замірювальні роботи, чекаючи фургонів із провізією.

Друга причина крилася у складі нашої групи. Я вже згадував про те, що в Сент-Луїсі мене дуже дружньо зустріли троє землемірів та головний інженер. Знайомство з ними налаштувало мене на приємну й успішну співпрацю. Але, на жаль, я помилився.

Мої співрозмовники виявилися справжніми янкі й бачили в мені лише ґрінгорна, недосвідченого німця, що для них було лайливим словом. Вони хотіли заробити, але не надто старалися й справді ретельно виконувати свої обов’язки. Я, чесний і сумлінний німець, часто ставав їм на заваді, тож незабаром вони змінили своє ставлення до мене. Але я не зважав на це і працював собі далі як слід. Я робив навіть більше, ніж від мене вимагалося. Уже незабаром я зауважив, що знають вони не так уже й багато. Вони спихали на мене найважчу роботу і намагалися максимально полегшити собі життя. Але я не заперечував, бо завжди вважав, і досі вважаю, що чим більше людина робить, тим сильнішою стає.

Містер Бенкрофт, головний інженер, був із них усіх найбільш компетентним. Але, на жаль, з’ясувалося, що він полюбляє випити. Відколи з Санта-Фе привезли кілька бочок бренді, він значно більше уваги приділяв цьому вкрай шкідливому напою, аніж вимірювальним приладам. Іноді він, цілком п’яний, по півдня лежав десь у кущах. Розплачуватися за випивку, разом із головним інженером, мусили і троє землемірів: Ріґґс, Марсі і Беллінґ, а також і я сам, а щоб добро не пропадало, вони теж пили, змагаючись із Бенкрофтом. Тож не було нічого дивного у тому, що й ці троє джентльменів часто перебували не в найкращій формі. А оскільки я принципово не п’ю бренді, то працювати доводилося мені самому, поки вони то пили, то відсипалися з перепою. Вдячності за це я ні від кого не дочекався. Один лише Беллінґ визнавав, що я працюю замість них, хоча й не мушу цього робити. А що це було на шкоду нашій роботі, зрозуміло й без слів.

Не набагато краще проявила себе і решта товариства. Коли ми прибули на місце, то на нас уже чекали дванадцять вестменів. Спочатку вони дуже поважали мене як новачка, але вже незабаром я збагнув, що маю справу із вкрай непорядними людьми.

Вони мали б захищати нас і допомагати в роботі. На щастя, цілих три місяці не траплялося нічого, що змусило б мене вдатися до цього ненадійного захисту. А щодо їхньої готовності допомогти, то можу заявити з цілковитою певністю, що більших ледацюг важко