Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

— Гидота якась… Дуже гірка.

— Молодець! Я не помилився у вас. Одразу зметикували, якою гиддю поїть людей цей буфетник. Чисту горілку вип'єш — задоволення відчуєш, душею і тілом відпочинеш, а цей справжню отруту продає! Крадь, крадь, але ж знай міру, нещасний! Випийте й другу склянку, бо нудитиме. Від такої гидоти тільки так і рятуються…

— Не можу, голова паморочиться…

— Тому ж бо я й кажу вам: випийте ще! Все враз пройде. Ось так. Молодця! Хлопець ви, бачу, не з боязких, можете всякі труднощі подолати. Ах, якби всі міліціонери були такі, її к ви!

Запаморочення у мене тепер і справді трохи пройшло. На душі стало радісно, весело. Я поцілував Адила-ака в лоб.

— Вашу безкорисливу допомогу органи міліції оцінять належним чином, — заявив я. — Хочете, я вам заспіваю?

— Постривайте, дорогий, ви нам ще й затанцюєте, — сказав Адил-ака і ніби поплив кудись.

Більше я нічого не пам'ятаю.

Розплющивши очі, я побачив, що лежу в кабінеті Атаджанова на канапі. Видно, мене обливали водою — увесь був мокрий. У кімнаті крім Салімджана-ака сиділи лейтенант Артиков, найстаріший співробітник нашого відділу, який називав мене «хлопчаком», капітан Карабаєв із слідчого відділу. Обличчя у всіх похмурі. Що це, сон чи дійсність? Як я опинився тут? Куди подівся бідолаха директор кафе?

Я хотів устати, поздоровкатися з товаришами, але голова, важка, мов семипудова гиря, потягла мене назад. На моє невиразне привітання ніхто не відповів. Отже, це сон, вирішив я і хотів знову розлягтися на канапі, але Салімджан-ака раптом заговорив, та ще як!

— Отямився нарешті?

— Отямився, але я ніяк не…

— Встати! Іди умийся під краном, потім поговоримо.

Я насилу підвівся, умився холодною водою. У голові трохи прояснилося, крапельку полегшало.

— А тепер давай розповідай по порядку, як докотився до життя такого, — наказав полковник.

— До якого життя? — здивувався я.

— Доповідай про свої неподобства в кафе.

— Неподобства? Які неподобства?

— Не тягни кота за хвіст!

Салімджан-ака промовив це таким грізним тоном, що я мимохіть витягнувся в струнку. І став говорити. Розказав усе від самого початку, не проминаючи жодної подробиці, нічого не додаючи. Мої слухачі інколи здивовано перезиралися, знизували плечима. Коли я умовк, Атаджанов кивнув Артикову. Той неквапливо, ніби знехотя, почав говорити:

— Близько п'ятої години подзвонили з кафе «Сама втіха» і попросили покликати до телефону товариша Атаджанова. А що вас не було, я сказав, що товариш Атаджанов відсутній. «Тоді приїжджайте самі, — попросив мене той, що дзвонив, — ваш співробітник сержант Кузиєв бешкетує тут, замучив нас усіх, не знаємо, що й робити».

Я одразу виїхав на місце події. Прибувши, виявив: товариш Кузиєв валяється на дивані в безпам'яті. А директор кафе вручив мені оцей ось акт.

— Прочитайте, — кинув Атаджанов.

Лейтенант устав з місця, розгорнув аркуш паперу й почав читати урочисто, велично, мовби оголошував присутнім мій смертний вирок.

Акт

Ми, що нижче підписалися, зокрема: директор кафе «Сама втіха» Адил Аббасов, кухарі Ураз Хайдаров, Карім Тургунов, буфетник Закір Зарипов, склали цей акт у тому розумінні, що сержант міліції Хашимджан Кузиєв, завітавши до нашого кафе, зажадав, щоб йому обставили окремий стіл і принесли півлітра горілки. Випивши горілку до дна, витяг з кишені якийсь папір і став кричати: «Доля ваша в оцій осьо скарзі! Дам їй хід — усіх вас зітру! Але якщо ви дасте мені триста карбованців, це діло замну». Порадившись між собою, ми вирішили дати суму, яку він вимагає, але негайно ж повідомити про все у відповідні органи. Одержавши хабара, сержант Кузиєв відразу ж передав нам скаргу трудящих (скарга додається до цього акта), але знову почав бешкетувати, кажучи, що продешевив, що скарга ця коштує не триста карбованців, а п'ятсот…

Що й засвідчуємо цим актом…»

— Брехня! Неправда! Наклеп! — вирвався у мене розпачливий крик. — Нічого подібного я не робив!

— Заспокойся, — промовив Салімджан-ака, наче він і не чув жахливих звинувачень, які звели на мене в цім бруднім папірці. — Товаришу Артиков, я сподіваюсь, що, знайшовши Кузиєва, який спав у кабінеті директора, ви перевірили його кишені.

— На жаль, ні. Я не подумав, що він хабарник…

— Тоді виправте свою помилку. Перевірте зараз.

— Слухаюся.

Артиков обмацав спершу мене, потім мою гімнастерку, що висіла на спинці стільця, і витяг з її кишені пачку грошей. Мої очі замалим не вилізли на лоба.

— Полічіть! — наказав полковник.

Поплювавши на пальці, Артиков не поспішаючи став рахувати гроші. Дивлячись на його руки, я теж, наче боячись, що він помилиться, рахував ці брудні засмальцьовані папірці. Раз, два, три, п'ять, десять, двадцять, тридцять…

— Рівно триста, — оголосив лейтенант, мовби вдоволений, що сума збіглася…

Мені знову хотілося крикнути «Наклеп!», але я не зміг вимовити ні звука. Так зціпив зуби, що не було сили їх розціпити, а про кулаки й не кажу — нігті вп'ялися в долоні. Просто закам'янів, як у казці…

— Подайте йому води! — крикнув полковник.

Подали. Випив. Ніби полегшало.

— Може, це підроблено, — проказав полковник, ніби розмірковуючи вголос. — А може, й правда. Все це ми, звичайно, з'ясуємо. А тим часом, я вважаю, дамо сержантові можливість відпочити, прийти до тями.