Острів Тамбукту - Марко Марчевський

На порозі з'явився Амбо. Побачивши мене, він зайшов у хатину і збуджено вигукнув:

— Ми перемогли! Захопили одного бома!

Я промовчав. Я не поділяв його радості, вона була мені навіть огидна. Я ні про що його не розпитував, але він сам заговорив про похід. Мисливцям не вдалося наблизитися до городів племені бома, бо стежка охоронялась і з лісу на них посипалось безліч отруєних стріл. Сміт, на якого покладали великі надії, відразу ж утік, як тільки перша стріла просвистіла повз його вуха.

— Полохливий пакегі, ха-ха! — сміявся Амбо. — Першим утік, розумієш? Ні разу не стрільнувши з рушниці. Всі з нього сміялися.

Втекти з поля битви — це вважалося ганьбою. Сміт скомпрометував себе — чудово! Так йому й треба!..

— Коли ми поверталися, — розповідав Амбо, — я помітив одного бома. Він заліз на дерево і звідти пускав у нас отруєні стріли. Ми обережно оточили дерево і, коли в нього вийшли всі стріли, захопили його в полон.

— А де він?

— Ми замкнули в хатині. Двоє наших вартують його. Виразно чути було удари бурума й вигуки тубільців.

Всі були в захваті від вдалого «полювання», тільки я не поділяв їхніх радощів. Мені було важко на душі. Війна залила весь світ. Всі континенти палали. Гинули мільйони людей. І навіть тут не було миру й спокою.

Хоч і рідко, але племена воювали між собою. Правда, великих втрат не мали — не більше одного-двох убитих. Але війна є війна. Вона — зло, велике зло. І я безсилий запобігти йому…

Ніби у відповідь на мої думки, Амбо сказав:

— Сьогодні ти повівся дуже погано. Чому не хотів нас пускати? Я тобі радив мовчати, а ти що наробив? Арикі мав рацію. Цього разу Арикі мав рацію, — повторив він.

— Що ти говориш, Амбо? — сумно подивився я на нього. — Ви вб'єте невинну людину… Невинну людину, невже ти не розумієш?

Ні, Амбо не розумів мене. Для нього плем'я бома було ворогом племені занго, і ніхто не міг його переконати, що це не так. Не тільки Амбо — всі інші думали так само, як він. Можливо, ворожнеча між обома племенами існувала здавна і передавалася з покоління в покоління? Не знаю, але безсумнівно те, що вона однаково шкідлива для обох племен.

— Невже всі племена на острові ваші вороги? — спитав я. — А друзів має ваше плем'я?

— Має. Плем'я фарора. Воно живе по той бік острова. І плем'я улан, що за Скелею Вітрів.

І він знову заговорив про мій «нерозумний» вчинок. Так, моя спроба умовити людей не йти в похід проти племені бома була нерозумною. При тому я ще й залякував людей якимось лихом. Це було дуже погано з мого боку. Я добре зробив, що вчасно зник…

— А зараз ходімо в селище, — покликав він. — Забудь усе, і ходімо веселитися.

— Не піду, — відмовився я. — Ви повинні не веселитися, а плакати.

Амбо здивовано поглянув на мене, знизав плечима і вийшов.

Габон. Розмова з давнім другом. Застереження тани Боамбо. Полювання на диких свиней.

Наступного дня — напередодні свята — Боамбо знову прийшов до мене. Тепер ві не був такий похмурий, як учора. Навпаки, в його погляді світилася радість від успіху. Ще б пак! його мисливці захопили полоненого і готуються його вбити. Плем'я занго вважало цього невинного чоловіка своїм ворогом, бо він пускав отруєні стріли у тих, що нападали, а кожна така стріла несла смерть. Що з того, що він захищався? Ворог є ворог, навіть тоді, коли спить. Так вважали тубільці.

Боамбо теж сказав, що я вчора зробив розумно, вчасно зникнувши з майдану. Всі були проти мене. Арикі торжествував. Чи може бути інакше? Я захищав плем'я бома! Це погано, дуже погано! Мисливці розгнівалися, але швидко все забули. Зараз вони знову мене люблять, бо я лапао, лікую всі хвороби. І Боамбо мене любить, тому що я рятував його від кадіті, смертоносної зміїної отрути. Але чому я мовчу? Все ще серджусь? Треба зрозуміти мені, що він не винен. Ніхто не винен. Такий звичай…

— Де полонений? — спитав я.

— В хатині.

— Можна його побачити?

— Можна.

Він повів мене в селище і відчинив двері однієї з хатин. Перед нею стояло двоє вартових із списами. Я заглянув усередину і, побачивши полоненого, здригнувся від жаху. Це був Габон! Старий Габон із племені бома! Свого часу він був моїм другом, приносив мені до струмка харчі в дерев'яних онамах, а потім наполегливо благав мене не йти до племені занго, ворога племені бома. Я не послухав його і не шкодував, але ж треба було зустріти його тут, у цій темній хатині, як полоненого, якого через два-три дні вб'ють і спалять на вогнищі під радісні вигуки тубільців… І справді, яка зустріч!

Габон сидів на нарах, схиливши голову, похмурий, глибоко задуманий. Я зайшов у хатину і підійшов до нього, але він навіть не підвів голови.

— Габоне! Друже! — тихо прошепотів я і поклав руку йому на плече. — Не пізнаєш мене? Я Андо, пакегі гена — пам'ятаєш?

Тільки тоді Габон подивився на мене, відкинув мою руку і знову нахилив голову. В цьому погляді я не побачив нічого, крім ненависті. Так, він вважав мене за ворога і ненавидів. Для нього я був зрадником, його плем'я зустріло мене людяно, врятувало від голоду, дало притулок у найтяжчі дні мого життя, а