Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

Грант, мужик меткий, сказав:

— Ефектно — воно ефектно, а красти, Сашко, недобре.

— А що я вкрав? — образився Олександр Павлович, зрозумівши, однак, що Грант знав про фінал Барнума. — Подумаєш — побачив!.. Цього не досить, Гранте! Треба було придумати, як зробити.

— Ось тобі люки і знадобилися. Недарма твої асистенти півдня з них сміття витягали.

— Зауваж: тільки на цей трюк і знадобилися. Решту, як ти просив, викинув.

— Спасибі, Сашко, це на краще.

— А я й не заперечую.

Прем’єра — день метушливий, та й справедливе прислів’я: перша чарка колом. Як у театрі, Олександр Павлович не знав, а в цирку — саме так. Артисти хвилюються, ритм збивається, уніформа за номерами не встигає, освітлювачі також не до кінця освоїлися: коли червоний фільтр ставити, коли — зелений, плутають. Старий і мудрий режисер, нині, на жаль покійний, що все життя цьому цирку віддав, мав звичку повторювати: “На прем’єру ходять лише вороги — радіти…” Режисер любив висловлюватися афоризмами, любив парадокси, але чудово знав, що на прем’єру прагнуть потрапити всі циркові, всі артисти, які цього дня в столиці опинилися. Директорові цирку важко: ложа забита, в залі у проходах стільці поставлені — хіба своїм у місці відмовиш? А учасникам програми своя публіка — в радість. Нехай жонглер “сипле”, нехай в акробатів колона розвалюється, нехай у канатохідця не вийшло — своя публіка все на “ура” сприймає, овацію нагородить, навіть “браво” вигукнути не забуде.

Олександрові Павловичу було однаково: прем’єра — не прем’єра. Атракціон він сто разів прогнав, фінал — також, накладок не боявся.

Перше відділення дивитися не став — ще побачить, мало не півроку разом відпрацьовували, — сидів у гардеробній: грішу на обличчя майже не клав, так — трохи пудри, щоб шкіра не блищала, тому поспішати було нікуди, робити нічого. Тільки й чекати, коли Грант оголосить антракт: у гардеробній висів динамік, все, що на манежі відбувається, чутно.

Не полишала думка: чого приходила Валерія?

Скільки днів уже минуло, жодного разу відтоді не телефонували одне одному: була б па її місці інша — давно забув, з голови викинув. Так і було — завжди. А цього разу — осічка? Та ні, наче все вирішено правильно, ніякого жалю. Ну, хай не з арифметики задачка — з алгебри, але все-таки її розв’язано, чи не так?

А чому з відповіддю не сходиться?

Думав:

“Покохати мене неземною любов’ю вона не могла — це виключено, тут я не спокушаюся. Зачепила історія з “портсигаром”? Ні, “портсигар” лише привід для того, щоб прийти. Може, у Валерії почуття власника заговорило: як так, моє — і упливає? Може, звичайно. Хоча навряд. Вона була абсолютно щира, голову даю на відсіч. Тоді що? Як і я, боїться дисбалансу? Але, судячи з усього, вона завжди легше легкого йшла на дисбалансировку добре збалансованих стосунків з моїми попередниками… Сказала: Наташа в мене закохалася. Так, Наташу шкода. А якщо і справді Валерія “все усвідомила”? Якщо вона зрозуміла, що я для всіх — золото: і для неї, і для Наташі? Ох, любиш ти себе, аж позолотив! До речі, не виключено, що зрозуміла. Тому й прийшла. Втім, я правий: наскільки її вистачить? Де гарантія, що надовго? Отож-то.

В цей час Грант в манежі розкотисто оголосив:

— Антр-ракт!..

В динаміку цс вийшло менш ефектно: динамік хрипів, як застуджений.

Олександр Павлович, внутрішньо вже готовий до виходу, одягнув відмінно випрасуваний фрак — знав, що сидить він на ньому як рідний, як на якомусь графі, що з’явився зачаровувати дам па перший бал для Наташі Ростової, — спустився вниз. Завіса була напівспущена, і Олександр Павлович задоволено побачив, як уніформісти і асистенти швидко і злагоджено кладуть на манеж розмальовану пластикову підлогу. Ближче до форгангу підкотили на візках апаратуру — для початку атракціону. Дівчата-асистентки в блискучих бікіні, з страусовими кольоровими пір’їнами на однакових білявих перуках, що швидко ходили взад-уперед: грілися. На відміну від Олександра Павловича, гриму на обличчі кожної вистачило б на п’ятьох.

Підійшов Грант.

— Хвилюєшся?

— Ти що, не знаєш мене, Грантику? Коли це я хвилювався?

— Вибач, я забув: ти ж у нас залізний. Стіна — не людина.

Банально люди думають: і Валерія, і Грант. А може, Олександр Павлович і справді справляє таке враження?

— При чому тут стіна? Все налагоджено.

— А коли так, у мене для тебе сюрприз.

Знову сюрприз! Що вони всі, домовились?

— Напередодні роботи? Перехрестися, Гранте.

— Приємний, Сашко, приємний. Ось дивись. — Він вказав кудись за спину Олександрові Павловичу.

Той озирнувся: позаду стояла Наташа.

В тій самій шкільній сукенці, у фартушку, з галстуком, з тим самим портфелем — вона винувато дивилася на Олександра Павловича, а він неждано зробив крок до дівчинки, взяв її за плечі:

— Ти прийшла… Молодчина…

— Я вам принесла, ось… — сказала вона і простягла руку. На її розкритій долоні лежала маленька — десять міліметрів на двадцять — пластинка з напаяною на ній схемою. — Я її знайшла. На підлозі. Візьміть.

Олександр Павлович подивився на Наташу і раптом побачив — як і тоді, в Загорську, у Валерії — що очі в дівчинки теж чорні, непрозорі, глибокі, і двоє крихітних сонець хиталися в них. Тільки, звичайно, це були ніякі не сонця, а звичайнісінькі тисячосвічкові лампи, вкручені в патрони на стіні біля форгангу.

І в цей час в залі погасло світло і заграла музика.

Грант торкнувся плеча Олександра Павловича:

— Я оголошую тебе, Сашко.

— Йду!

Олександр Павлович узяв Наташину руку, стиснув її в кулак — разом з пластинкою. Сказав:

Дочекайся мене. Обов’язково. Я швидко.

Розіпнувши важкі оксамитові половинки завіси, він пішов робити диво.