Галка - Павло Федорович Автомонов
На прощання льотчики обіцяли прийти на околицю Печор усією ескадрилью — мовляв, приводьте і ви своїх танкістів, погуляємо разом. Знали б вони, з ким говорять, то, може, вгамували б свій гонор.
— Теж соколи! — невдоволено бубонів Короп. — Як думаєш, командире, правду я кажу?
— Эх, Самара-городок!.. — проспівав Кудрявий у відповідь на слова Коропа. — Правду, братику-кролику!
Минув ще тиждень. Закінчили свої звіти Кудрявий і Галка, а начальство не привозило наказ про відпустку. Якось після сніданку до Кудрявого і хлопців завітав їхній новий начальник — чорнявий підполковник, котрий рік тому взяв Галку із запасного стрілецького полку.
— Можу вас привітати! — оголосив, здоровкаючись з кожним за руку. — Наказ командуючого 3-м Прибалтійським: Кудрявий нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора, старший лейтенант Леонід і старший лейтенант Короп — орденами Червоної Зірки, Орел — медаллю «За відвагу» і мій давній знайомий Галка, — посміхнувся, — теж орденом Червоної Зірки.
А потім вечеря. І, як звичайно, розмови: про рідні краї, про своїх близьких, про війну. Щирим співбесідником виявився підполковник Півень. Галці здавалося, що чорнявого підполковника-українця щось ріднило з білорусом Андрієм Савичем, з росіянами Іваном Сергійовичем і генералом Петром Петровичем, яких хлопцям ніколи не забути. «Де вони тепер? А Савич. особливо? Чи пощастило йому вижити в окупованій Естонії серед німецького угруповання військ «Марієнбург», про позиції яких передавала в Центр і їхня група?» І Галка, порівнюючи цих чотирьох офіцерів розвідки, прийшов до висновку, що спільне у них — висока честь, інтелігентність, повага до рядових у цій нелегкій роботі, яку виконують групи розвідників-парашутистів в ім'я отих ударів Червоної Армії по німецько-фашистських військах тепер уже від Середземного до Баренцового морів.
Ось тільки про відпусточку, якою марили всі вони, новий начальник дипломатично умовчував. Тож хлопці і нагадували — спершу поодинці, а потім — і тріо, квартетом і нарешті — квінтетом. Час іде, а вони сидять на естонському хуторі, мов на гауптвахті. За два тижні можна було вже Галці мотнути на Україну, а Коропу на Волгу. Про Кудрявого і Орла й турбуватися нема чого: перший поїде в Пітер до своєї Зої, щоб одружитися, а Юхан… В Орла просто очі розбігаються, до якої дівчини їхати після того, як відвідає маму. Може навіть на кілька днів заякоритися і в Печорах: одна з юних перукарок йому таки подобається. Обіцяла навіть навчити танцювати по-новому. Леонід же зовсім занудьгував, змарнів, перестав майже їсти, так хвилювали, бентежили його думи про свою дружиноньку, колись працівницю єдиної на весь ленінградський вузол залізничної каси.
— Ми тут припухаємо, а не час би поїхати додому? — ніби резюме, проголосив старійшина Короп.
— Зачекайте трохи. Про можливість відпустки з'ясовуємо у командуючого фронтом, — обіцяв підполковник.
— У генерала Масленникова? — вихопився старший лейтенант Леонід. — Я служив у його військах.
— Ні. Вийшла рокіровка, як у шахах. Повернулися ви з тилу до штабу 3-го Прибалтійського, а зараз ви уже в 2-му Прибалтійському фронті, яким командує генерал армії Єременко Андрій Іванович, сталінградець, кубанець, а тепер прибалтієць, земляк наш, — звернувся підполковник до Галки. — Тому до вас рідко і наїжджали штабні офіцери.
—. Значить, ми були мов безбатченки, сироти? — закліпав здивовано очима Короп. — Та за цей час, поки мінялося наше начальство, я б точно змотав у Самару!
— Ні, не безбатченки. 3-й фронт вливається у 2-й і в Ленінградський.
Спливло ще кілька днів, і підполковник Півень знову приїхав «вілісом» на хутір. Коли всі зійшлися до кімнати, підполковник почав непевним голосом:
— От що, друзі!.. — І зробив паузу. Хлопці перезирнулися між собою.
Короп за звичкою навіть вийняв маленьке люстерко, яке купив у воєнторзі для того, щоб дивитися, чи зійшли з обличчя гуля і синяк.
— Є розмова, — винуватим голосом повідомив підполковник. — Ну… як сказати. З відпусткою деяка затримка. Рига через три дні буде в наших руках. Армії 2-го Прибалтійського підуть далі на захід до портів Вентспілс і Лієпая. Із заходу й півдня туди ж спрямовують удари війська 1-го Прибалтійського фронту генерала Баграмяна. На жаль, від нашого 2-го Прибалтійського немає ще жодної розвідгрупи на головному напрямку удару. «А це — непорядок!» — сказав командуючий генерал Єременко. Його око впало на вашу групу. І командуючий, і всі ми у штабі знаємо, що важко, неймовірно тяжко після двох таких тривалих відряджень летіти ще. Тому воля ваша, бо діло це цілком добровільне.
Підполковник змовк і витер краплинки поту, що виступили на високому чолі, й покуйовдив густу, чорну чуприну. Розуміючи зараз внутрішній стан душі кожного з групи Кудрявого, офіцер розвідвідділу навіть не підводив голови, щоб не зустрітися з очима розвідників.
— От тобі й відпуст очка!.. А я ще гулю й синяк вимочував хусточкою з парашутного шовку, — іронізував Короп.
— Два тижні тут загоряли, можна затриматися ще на тиждень, і я встигну побачити маму! — рішуче сказав Галка. — А потім — хоч чортові на роги!
— Я не полечу, — підвівся Леонід і став ходити по кімнаті сюди-туди, лунко ступаючи начищеними чобітьми, які порипували.
— І я…
— Ні… — додалися ще два голоси — Орла і Коропа.
Залишався командир.
Пауза тривала далі.
— Без Галки, товаришу підполковник, я нікуди не полечу, — нарешті подав голос Кудрявий… — Як він, так і я.
Короп сидів похмурий, мов сич. Одвисла нижня губа його тремтіла: він пошепки лаяв свою долю.
— Я справді не можу! — видавив із свого нутра, ніби із самого серця, старший лейтенант Леонід.
— Відрядження