І день як вимір нашого життя - Олександр Васильович Афонін

людей єднає, Вогонь надії в темному бутті. Вас не спиняють жодні перешкоди, Ви – воїнство, що повсякдень в бою. Схиляюся й від імені народу Глибоку шану всім вам віддаю. «О, чую, й справді вітер завиває…»
О, чую, й справді вітер завиває. Пообіцяли ж завтра шторм на суші. Від тих штормів нас всіх уже хитає, Та так, що скоро вилетять і душі. Погоничі усіх женуть по колу, А з кола, звісно, виходу нема… Ні промінця… Здається, ніч довкола, Куди не глянь – пітьма, пітьма, пітьма… От взять сокиру й просто прорубати В нову державу двері і вікно, Де президент й сорочку ладен зняти Для нас… Тю, знов згадалося кіно… «Сходами вгору йдемо, та вони щось приводять донизу…»
Сходами вгору йдемо, та вони щось приводять донизу… Боже наш праведний, як ними важко іти! Скільки ж зібралось на сходах тих бруду і слизу, Та запевняють, що це справжній шлях до мети. Натовп погоничів чітко виконує справу, Й кожен дорогою щось іще гучно рече: Хтось обіцяє нам волю, свободу і право, З іншого рота багатство рікою тече… Скільки ж нам треба часу, щоб зійти на вершину? Люди-примари бредуть, як в німому кіно. Мабуть, вже скоро, бо в темряві палять… лучину. Ось і дійшли… Та, на жаль, не вершина це – дно. «Розтріпані нерви мотаю в клубочки…»
Розтріпані нерви мотаю в клубочки І в кошик усе обережно складаю. Зі змотаних нервів я витчу сорочки, А потім політиків в них повдягаю. І ви на екранах побачите диво, Як раптом почнуть вони разом стрибати. Бо нерви мої вже жалкіш за кропиву… Хай носять, щоб знали, як нерви тріпати! «Буденщина – страшна трясовина…»